Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал) - Автор невідомий
В сему прошенню читаємо: „Команду над арештами в таборі віддано плютоновому Юзєфякови Томашеви, який в страшний, звірськии спосіб знущається над нашими полоненими арештантами. Щож то за арештанти?
— запитає неоден. Може які розбійники, злочинці, які не знати, якого страшного діла допустилися? Ні, то бідні наші українські полонені, які не діставши через 14 днів хліба, вийшли з табору, щоб дістати його трохи на селі.“ І йде опис екзекуцій за сей злочин у виді 50 нагайок.
Та замість всяких оповідань про пикулицьк*ій табор ми наведемо дослівно опис сего пекла, зясований пером старшини Я. Д. з дати Пикуличі, 18. лютого 1920 р.
„Заки прийду до опису табору в Пикуличах, — пише названий старшина — хочу описати поведення польських жовнірів, які навивали себе культурним народом, з нами від перших хвиль мого забрання в полон аж до переступлення пикулицької брами.“
І йде сей опис:
Поведення з нами було страшне і каригідне. Вправді старшини польські вже на Фронті забороняли здирати з українських жовнірів убрання та обуву, але те все тільки на те, щоби пізніще, як хто приходив із зажаленням сказати: „далем розказ ажеби не біто, же білі, то не моя віна.“ Отеє була вся енерґія польських старшин, яку могли вжити супроти польських жовнірів! Заки дістались ми до Пикулич, перейшли ми через так зв. нами „чистилища“ в Бучачи, Станиславові, Галичи і инших. В Бучачи застав я кількох старшин 8 моєї бриґади, які бідні, обдерті, бо декотрі тільки у спод-нях, сиділи на долівці в ґімназії. До Бучача можна би сказати, що обійшлися з нами на пів по людяному, бо хоч дуже не били, тільки обдирали. Транспорт 8 Бучача до Пикулич (Перемишль) був страшний. Був се транспорт, який випосив около 1000 людей. Заладовано нас по 50 і більше до ваґона і вози замкнено так, що мимо наших найбільших просьб ніхто не міг вийти з ва-ґона через яких 24 годин.
Мали ми дістати вечеру в Бучачи на двірци, але якось не прийшла і так вже третий день ляцької неволі перебули ми, нічого не ївши. Около 7-ої год. рано на другий день приїхали ми до Станиславова. Тут знову, мимо наших найбільших просьб, не позволили нам висісти і полагодити найконечнійші потреби. Около 9-ої години спостерегли ми, що починають вбиратися коло нашого потягу товпи народу, бо хочуть побачити, як говорили, гяк виґльондайо кабани“. При тім всім чути було крики, як пр. „даць нам їх тутай, ми дами їм Україне; за място випровадзіць голоте і вистшеляцьа і таке инше.
Знали ми і прочували, що тут відбудеться якась страшна еґзикуція, бо ляцька товпа зачинала чим ра$ більше кричати. Вкінци отворено ваґон і впущено до нас трьох леґіонерів, а ваґон знову замкнено. Як хто бачив, як вовк впаде до отари між вівці, так з нами тепер було. Одень з них, здавться, що старшин стрілець питав лише за „ОФІцерамп гаидамацкімі“; думав, що знайде нас ще в повному однострою, але на наше щастя не мав його ніхто, бо в противному випадку бувби при тім не один ще обірвав поза уха.
Звернув він увагу на одного нашого товариша, якому остала ще блюза. Приступив до нього і каже гСкі-дай те блюзе ти кабане, гайдамаку едени. Товариш почав боронитися, бо в чімжеж мав він лишитись, коли би був її віддав. Тоді той „еґзевутор“ вийшов і вернув за кілька хвиль в нагайкою. — „Зжуціш, чи не?“
— крикнув він. Відповідь на се дістав, що Генерал Івашкевич заборонив брати убрання зі стрільців, тим більше з старшин. На се польський жовнір з високою західною культурою таку дав відповідь; „Цо мне там Генерал, я встем ту ґенералем, а ти кабане виежджаш з ґенера-лем“. По тих словах почав його бити нагайкою так довго по лици, аж той скинув блюзу. То було для нас страшне. В наших очах вибито по лици товариша, і ані він сан, ані ніхто з нас не міг пімститися на противнику, бо кождого чекало щось гіршого. Десь около 11-ої год. отворено всі ваґони, бо мали змінятися жовнірі, які нас вели. На той час один з нашого ваґона стрілець вийшов до кльозету, бо довше вже у ваґоні витримати не було можна. По якімсь часі вернув. Недовго по його повороті прибігає якийсь підофіцир, та питається, де е той, що вийшов був з ваґона. Стрілець розумівсь про-чуваючи, чим то пахне, не хотів признатися. Тоді ввійшов до середини один з цивільних і пізнав його. Ох! Нещаслива година була того стрільця! Знову почав польський жовнір своє знущання над українським полоненим. Бив з початку кулаками куди попало, а вкінци, не мо-гучи здержати своєї злости, витягнув багнет та почав бити нашого полоненого з усіх сторін, так довго, аж правий бік пробив. Як побачив кров, тоді заперестав биття. Стрільця вкінци обандажували та забрали до шпиталя в Станиславові. (Імя того полоненого я забув. Тямлю тільки, що був з рогатинського повіте. Я мав про нього записки, але Поляки підчас моєї хороби в Бе-рестю-Буґшопи, все знищили.) Десь по полудни виїхали ми дальше в дорогу. Переїхали Галич, Львів та вкінци довезли нас до Перемишля.
До Перемишля приїхали ми дня 18. липня о год. 3-ій по полудни. Тут на двірци зібралася знова товпа зложена переважно з залізничників, які не дали нам спокою і намовляли польських: жовнірів до биття та знущання над нами, що вони радо виповнювали. Зверну увагу, що тому всему приглядалися польські старшини, які від всього руки вмивали.
Заходяче сонце гарно усміхалось до нас, але нам, які вже четвертий день не тільки, що не їли нічого, але не позволено нам води напитися, не хотілося жити.
Ще до того заповіджено нам на двірци в Перемишли, як нас бито: „же то еще не вшистко“ і обіцювали нам нагайки в Пикуличах. І тик тисячна товпа полонених обдертих, босих і голодних дійшла аж до алеї, куда звертається в сторону бараків.
Вже з далека видніє на брамі той зловіщий напис „Обуз еньцуФ Нр. 4. в Пікуліцах“.
Перейшли
