Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

була поєднана з опором будь-якій спробі обмежити місцеву автономію. Їхні нащадки були включені в кожний польський реєстр шляхти і зберегли свою позицію в австрійській Галичині XIX ст. У міжвоєнній Польщі україномовні шляхтичі Доброї все ще мали багатство та статус, захищаючи ліси, якими вони колективно володіли, пропонуючи своїх доньок як привабливу партію полякам з-за меж села. Місцеві поляки відвідували греко-католицькі служби й розмовляли на людях українською. Єврейські родини Доброї були шинкарями та крамарями. У 1939 р. Добра не була ані українською, ані польською, ані українсько-польською. Вона була місцевою галицькою реальністю, що, перебуваючи на межі національної модерності, про яку піде мова в наступних розділах, зберігала також сліди попередніх ідей національності, давніх концепцій політичного ладу, над якими час був не владний.

Розділ 8

Етнічні чистки в Західній Україні

(1939–1945)

Все змінилось у вересні 1939 р., коли польську державу було знищено нацистською Німеччиною та Радянським Союзом. Протягом наступних двох років територія Польщі та її населення залишалися під владою Гітлера та Сталіна. У 1939–1941 рр., поки були чинними умови пакту Молотова-Ріббентропа, більшість польських українців опинились під радянською владою, а більшість поляків — під нацистською. У червні 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз, окупувавши Галичину, Волинь та радянську Україну. Протягом наступних трьох років Польща була віддана на милість Гітлера. Хоча на окупованих Німеччиною східних територіях було створено Райхскомісаріат «Україна» до якого увійшла Волинь, Галичину було включено до Генерал-губернаторства (так називалась та частина Польщі, яка не була безпосередньо поглинута Райхом). У лютому 1943 р., після найтривалішої в історії битви, Паулюс не виконав наказ Гітлера й капітулював під Сталінградом. Навесні 1943 р. Червона армія розпочала свій наступ. Влітку 1944 р. Радянський Союз витіснив німців із України й наново накреслив польсько-український кордон. До весни 1945 р. вся територія та населення Польщі були в руках Сталіна. Таким чином, Галичина та Волинь пережили три окупації: радянську — 1939 р., нацистську — 1941 р., і знову радянську — 1944 р.

На кожному з її етапів Друга світова війна в Україні та Польщі була брутальнішою, ніж на Західному фронті. У 1939–1941 рр. радянські та нацистські окупанти зруйнували місцеві громади й депортували або знищили еліту Після 1941 р. німецькі солдати на Східному фронті отримали наказ «жити коштом окупованих земель» і їм нав'язувалась віра в те, що всі слов'яни — «нижчі люди''[270]. Східну кампанію 1941 р., на відміну від Західної кампанії 1940 р., зображали як війну з нижчими расами[271]. У 1941–1944 рр. німецька влада проводила політику Голокосту — часто на очах у місцевого населення, а інколи й за його допомоги. Після 1944 р. повернулась радянська влада, цього разу вже з новим завданням творення гомогенних національних просторів. Війна, окупація, голод, репресалії, депортації та геноцид визначили ті умови, за яких полякам та українцям випало жити чи померти протягом наступних шести довгих років.

Україна та Польща однаково зазнали неймовірних втрат під час війни; для них Радянський Союз і нацистська Німеччина були ворогами. Попри це, війна радше роз'єднала, аніж об'єднала українців і поляків. Передвоєнні суперечності щодо права на панування в Галичині та на Волині були тією точкою, якій у 1939 р. випало стати верхівкою трикутника: від неї погляди обох розходилися й котилися низхідною щораз із вищою швидкістю, дедалі більше віддаляючись один від одного, наближаючись до самого дна з бар'єром між ними. У попередньому розділі ми дійшли до зародження таких стосунків; мета цього — показати, в який спосіб війна надала національним суперечностям нового виміру національної війни. До 1939 р. розбіжності стосовно правомочності управління територією були другорядними з практичного погляду. У воєнні ж часи вони призвели до суперечок, які були не лише неподоланними в принципі, а й змусили обидві сторони зненавидіти одна одну. У 1943 р. це підштовхнуло керівників українського націоналістичного руху до думки, що майбутнє України найкраще можна убезпечити етнічними чистками поляків. Виконання цієї програми забрало життя десятків тисяч мирних мешканців, створило умови для українсько-польської громадянської війни в межах більшої війни, світової, й цілковито змінило українсько-польські стосунки.

У цьому розділі ми розглянемо, як політична полеміка щодо правомочності управління територією в 1939 р. призвела до етнічних чисток у 1943 р. Одна річ — прагнути етнічної однорідності, але зовсім інша — досягнути її. Хоча риторика переміщення народів була поширеною в Польщі (як і в Європі) ще в 1930-х рр., лише війна уможливила втілення подібних програм, а її нищівна природа вивела на провідні ролі тих, хто здійснював етнічні чистки. Перехід від слів до дії можна пояснити такими наслідками війни: і) вкотре було порушено питання про правомочність володіння Галичиною та Волинню; 2) втілено в життя програми масових етнічних чисток і геноциду, сплановані Сталіним та Гітлером; 3) обезголовлено місцеві спільноти: як польську, так і українську. Перед тим як перейти до самої розповіді про етнічні чистки поляків на теренах, що пізніше стали Західною Україною, розгляньмо ці три фактори.

ПРАВОМОЧНІСТЬ ВОЛОДІННЯ ТЕРИТОРІЄЮ

Після того як польську державу було знищено нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, очевидні передумови для її подальшого існування зникли; натомість з'явились різні погляди щодо її правомочності. У вересні 1939 р. минуло лише шістнадцять років відтоді, як Антанта затвердила східні кордони Польщі. Учасники українсько-польської війни в Галичині 1918–1919 рр. все ще були в розквіті сил. Для українських національних діячів Галичина та Волинь надалі залишались предметом безсумнівних українських претензій, які тепер могли бути задоволені. Ті, хто сприймав польську владу як окупаційний режим, віднині працювали над створенням української держави. Навіть менш радикальні представники української культури після 1939 р. навряд чи могли пояснити, чому Польща має відновити свою владу над ними. Хоча ОУН тільки й чекала на таку нагоду, вона постала перед непростим вибором. Створити державу — значно складніше, ніж її відновити: новопостала держава завжди здобуває менше міжнародної підтримки, не дуже гармонійно вписується до міжнародної правової системи і, здається, вимагає революційних дій. Саме ці перешкоди роблять таке завдання ще спокусливішим. Українські націоналісти мали політичний мотив співпрацювати з нацистами, оскільки, на відміну від поляків, українці могли вбачати у Німеччині союзника в боротьбі за незалежність.

Поки політично активні українці прагнули створити нову державу, до якої могли б увійти колись польські Галичина й Волинь, політично активні поляки хотіли відновити Польщу в кордонах 1939 р. Також і полякам було важко забути те, як у вересні 1939 р. українські селяни зустрічали вермахт хлібом-сіллю[272]. В Генерал-губернаторстві багато освічених українців влаштувалися на, без сумніву, вигідних посадах; зокрема, вони працювали журналістами, вчителями, викладачами вищих навчальних закладів і чиновниками[273]. Співпраця української еліти з німецькою владою, досить раціональна з позиції тих, хто хотів заснувати українську державу та збудувати українську націю, в очах польського руху опору виглядала зрадою. Полякам було легше страчувати українських колабораціоністів,