Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Західні лідери могли не поділяти погляд Сталіна на польську підпільну Армію Крайову як на «жменьку спраглих до влади авантюристів і злочинців», але вони точно не збиралися дратувати свого головного військового союзника лише через шість тижнів після висадки в Нормандії. Для поляків і тоді, і пізніше це була зрада самої мети війни — зрештою, Британія та Франція оголосили війну Гітлеру у вересні 1939 року після того, як він порушив територіальну цілісність Польщі. Але західні союзники зрозуміли, що Схід необхідно лишити на милість Сталіна. Метою війни було перемогти Німеччину.
Це було і до кінця залишалося першочерговим завданням. У квітні 1945 року, коли поразка Німеччини вже стала фактом, але ще не була проголошена, Рузвельт лише міг заявляти, що навіть стосовно післявоєнного врегулювання для самої Німеччини «ми маємо вивчати ситуацію і не поспішати з остаточним рішенням». Для такої позиції існували серйозні причини — пошук рішення «німецького питання» здавався жахливо складним процесом, як уже могли переконатися уважні самовидці, тож якомога довше підтримувати антинімецький альянс, що об’єднав воєнних союзників, мало сенс. Тож саме тому одразу ж по закінченні війни обличчя Європи визначали не воєнні угоди та домовленості, а радше розташування армій союзників на момент німецької капітуляції. Як пояснював Сталін Молотову, коли той висловив сумніви щодо доброчесних формулювань «Декларації про визволену Європу», «ми можемо виконувати її умови так, як нам треба. Значення має лише розстановка сил».
На півдні та сході Європи війна закінчилася до кінця 1944 року, коли радянські сили повністю взяли під контроль Північні Балкани. До травня 1945 року в Центральній та Східній Європі Червона армія визволила та знову окупувала Угорщину, Польщу й більшу частину Чехословаччини. Радянські війська перетнули Пруссію й увійшли до Саксонії. На Заході, де британці й американці вели практично окремі війни в Північно- та Південно-Західній Німеччині відповідно, Ейзенгавер, безперечно, міг би увійти до Берліна раніше за росіян, але його стримали з Вашингтона. Черчилль хотів би бачити наступ західних союзників на Берлін, однак Рузвельт був свідомий того, що його генерали занепокоєні людськими втратами (США зазнали п’ятої частини всіх своїх бойових втрат у Другій світовій війні під час Арденнської операції в Бельгії попередньої зими), а Сталін зацікавлений щодо німецької столиці.
Саме тому в Німеччині та Чехословаччині (де американська армія спершу зупинилася за 50 кілометрів від Праги та звільнила Пльзенський район Західної Богемії, а тоді майже одразу передала його Червоній армії) лінія розподілу між тим, що мало стати «Східною» та «Західною» Європою, пролягала дещо західніше, ніж можна було очікувати за результатами боїв. Але зовсім трішки: навіть якби генерали Петтон і Монтґомері наполягли на просуванні вперед, це не вельми вплинуло б на остаточний результат. Тим часом південніше 2 травня 1945 року Народно-визвольна армія Югославії та Восьма британська армія зійшлися в Трієсті, провівши в цьому найбільш космополітичному центрально-європейському місті ту межу, яка потім стала першим справжнім фронтиром «холодної війни».
Звичайно, «офіційно» «холодна війна» ще не розпочалася. Але в певному розумінні це сталося задовго до травня 1945 року. Доки Німеччина залишалася ворогом, про глибші розбіжності та суперечки, які позначали відносини Радянського Союзу і його партнерів по коаліції, легко було забути. Але вони залишалися. Чотири роки обережної співпраці в смертоносній боротьбі зі спільним ворогом практично ніяк не змогли знівелювати майже тридцять років взаємної недовіри. Тому що насправді «холодна війна» в Європі почалася не після Другої світової війни, а після завершення Першої.
Це чудово розуміли в Польщі, яка відчайдушно воювала з новоствореним Радянським Союзом у 1920 році; у Британії, де Черчилль побудував свою кампанію в міжвоєнні роки частково на ґрунті «червоної загрози» 1920-х та антибільшовицьких настроях; у Франції, де антикомунізм був найсильнішим козирем правиці у внутрішній політиці, починаючи з 1921 року і до вторгнення Німеччини в травні 1940-го; в Іспанії, де Сталіну та Франко було однаково вигідно роздмухувати важливість комунізму в іспанській Громадянській війні; а найбільше, звичайно, у самому Радянському Союзі, де одноосібна влада Сталіна та його криваві чистки серед критиків партії ґрунтувалися на звинуваченні Заходу та його місцевих прибічників у намірі нашкодити Радянському Союзу та зірвати комуністичний експеримент. 1941‒1945 роки були лише перепочинком у міжнародній боротьбі між західними демократіями та радянським тоталітаризмом; боротьбі, що стала менш очевидною перед лицем загрози, яку для обох сторін становив підйом фашизму й нацизму в серці континенту, але, по суті, тривала й далі.
У 1941 році Німеччина об’єднала Росію і Захід так само, як їй це вдалося перед 1914 роком. Але альянс був приречений. З 1918 по 1934 рік через радянську політику щодо Центральної та Західної Європи — розділяти лівицю й заохочувати підривну діяльність і насильницькі протести — образ «більшовизму» набув рис чужого й ворожого. Чотири роки тривожних і суперечливих альянсів «Народних фронтів» дещо пом’якшили це враження, незважаючи на судові процеси та масові вбивства, які відбувалися в самому Радянському Союзі. Однак Пакт Молотова — Ріббентропа в серпні 1939 року, а також співпраця Сталіна з Гітлером щодо розподілу спільних сусідів на шматки наступного року завдали значного удару по здобутках пропаганди років Народних фронтів. Ці спогади зміг стерти тільки героїзм Червоної армії й радянських громадян у 1941‒1945 роках та безпрецедентні злочини нацистів.
Щодо совєтів, то вони завжди ставилися до Заходу з недовірою. Корені цієї недовіри, певна річ, сягали значно глибше 1917 року, але також були щедро здобрені військовим втручанням Заходу під час громадянської війни в 1917‒1921 роках, незалученістю Радянського Союзу до міжнародних організацій та справ упродовж подальших п’ятнадцяти років, цілком обґрунтованою підозрою, що якби західні лідери були змушені обирати,
