Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Липинський багато роздумував над ролею релігії в громадському житті і над проблемою взаємин між державою та церквою. З погляду своєї клясократичної концепції він оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади (“цезаропапізм”), так і змагання духовенства до політичного проводу (клерикалізм). За своєю соціяльною природою священики творять частину інтеліґенції і тим самим поділяють недоліки, притаманні цій верстві. Найкращі взаємини між державою й церквою існують тоді, коли кожна з них автономна у своїй сфері і коли одночасно є наявною координація та взаємодопомога. Значення релігії не може бути зредуковане до утилітарних суспільних цілей; проте тільки релігія спроможна наснажувати громадянство духом самопосвяти та ідеалістичного пориву, що творить моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Модерні раціоналістичні, псевдонаукові підмінки релігії не можуть виконати цього завдання; тому тенденцію до повної секуляризації суспільства треба оцінювати як симптом розкладу. Релігійний мотив пронизує мислення Липинського: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину.

ПРОГРАМА

На підвалинах своєї теоретичної доктрини Липинський будує структуру конкретної української політичної програми. При цьому центральною для нього є проблема державности і влади. Згідно з його найглибшим переконанням, без власної держави Україна залишиться навіки засудженою на злиденну веґетацію на грані між національним буттям і небуттям. Звідси моральний імператив державництва. Але українці мусять пам’ятати, що власної держави їм ніхто не подарує - ні ласка сильних світу цього, ні автоматизм суспільних процесів; вона мусить бути виборена ними самими. Беручи на увагу всі зовнішні та внутрішні перешкоди, які стоять на шляху до українського державного самоздійснення, треба здавати собі справу з надзвичайної трудности цього завдання, яке вимагатиме не тільки довшого часу та затяжних підготовних заходів, але в першу чергу також переродження самого українського суспільства. Бо при своєму теперішньому стані Україна не тільки поневолена, окупована, але й “бездержавна”, себто внутрішньо недозріла до самостійного існування. Української нації в повному значенні цього слова власне ще нема; є тільки матеріял, що з нього може постати нація. Тому державницька політична дія мусить бути цілеспрямована передусім на переборювання внутрішніх органічних слабостей українства. Липинський дотримувався засади, що “Бог створив народи здатними до оздоровлення”. Звідси випливає примат внутрішньої політики над зовнішньою, “організації” над “орієнтацією”.

Липинський гадав, що українську націю можна б найкраще сконсолідувати на базі “територіяльного патріотизму”, себто шляхом пробудження почуття солідарности між усіма постійними мешканцями української землі, без уваги на їх соціяльну приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть національно-культурну свідомість. Прикладом для України могла б під цим поглядом служити Америка, де на ґрунті територіяльного патріотизму та об’єднуючої політичної свідомости постала одна нація з різношерстої маси іміґрантів. І Україна теж мусить стати спільною батьківщиною всіх своїх громадян, а не тільки якоїсь однієї суспільної верстви (напр., самих “робітників і селян”), не тільки вірних однієї “національної” церкви і навіть не тільки “чистокровних” і “національно свідомих” українців. Липинський уважав, що проповідь соціяльно-клясової, конфесійної чи расової нетерпимости до інших співмешканців рідної землі є явищем глибоко руїнницьким, навіть коли воно одягається в найбільш “народолюбні” і “патріотичні” шати.

Досвід історії вчить, що перемагають тільки ті революції, до яких прилучається частина “старих панів”. Тому передумовою успіху українських визвольних змагань є поворот до українства - якщо не в цілості, то принаймні у великій частині - традиційних горішніх соціяльних шарів, які до 1917 року стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної та політично-державної свідомости. Але для такої реасиміляції необхідно, щоб внутрішня природа українського національного руху змінилася настільки, щоб він цих “старих панів” від себе не відштовхував, як це було досі, але по змозі приваблював. Носіями українського визвольного руху мусять стати не тільки, як це переважно було в 19 стол., непродукуючі та пацифістичні інтеліґенти (літератори, науковці, вчителі, журналісти тощо), але, без виключення останніх, також організатори хліборобства, індустрії та військовости, себто ті суспільні сили, що скрізь і завжди творять кістяк держави. Українство мусить знайти свій організаційний вияв не так у політичних партіях, як передусім в органічних клясових (професійних) об’єднаннях, що при їх допомозі можна буде перебороти соціяльну розпорошеність і тим самим політичну безсилість українських людей.

Кожна реальна нація мусить бути соціяльно диференційована і охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи. Народи, що не вміють витворити власних “панів”, себто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коритися панам чужим. Ті, які хотіли б утотожнювати українство з самими тільки “народними масами” або тільки з прогресивними та соціяльно-революційними тенденціями, фактично спричиняються до того, щоб реальна українська нація ніколи не відродилася; бо вони заганяють консервативні, отже якраз найбільш освічені, політично найбільш досвідчені і до державної роботи найбільш здатні, верхні соціяльні шари місцевого грома-дянства в російський або польський табір. Всупереч поширеним серед нашої громадськости поглядам, Липинський бачив недотягнення українського національного відродження не так у недостатній свідомості мас, як радше у кволості соціяльно-політичних та інтелектуальних верхів. Тому потрібне відродження рідного консерватизму, що його хронічний недорозвій був віддавна Ахілловою п’ятою українства. Під консерватизмом не слід розуміти змагання до реставрації старих, віджилих форм суспільного устрою (напр., того соціяльного ладу, що існував на наших землях перед 1917 роком) і не прив’язання до декоративних, бутафорійних рис національної традиції (“шлики та шаровари”). Радше йдеться про утвердження в середині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, раціональної та відповідальної думки, які були б здатні стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкуючи та скеровуючи в конструктивне річище вибухові енергії рідних бунтарів. Ці два відвічні в нашій історії типи, типи державника й бунтаря, Липинський символізує у постатях двох біблійних братів, Яфета і Хама.

Липинський надавав велетенського значення проблемі правильних форм і метод політичної організації. На його думку, ані демократична, ані охлократична система не відповідають вимогам українського державного будівництва. Безголова “революційна демократія” спроможна тільки до ролі опозиційного ферменту супроти російської або польської державної влади на Україні; зате до панування вона органічно не здатна. У свою чергу охлократична метода веде на Україні, протилежно до Росії з її азіятськими політичними традиціями, до поглиблення внутрішнього розбиття. Українські “ліві” охлократи-комуністи здатні правити своєю країною тільки як ставленники Москви; тому державність УРСР є фікцією. Але те саме стосується і “правих” охлократів-націоналістів, які своїм фанатизмом тільки примітивізують і хаотизують українське громадське життя, провокуючи братовбивчі усобиці між різними кандидатами на посаду національного вождя-диктатора. На націоналістичний рух, що в