Московство - Павло Штепа
Катерина ІІ обернула Гетьманщину на Малоросійське генерал-губернаторство. Зруйнувала Запорізьку Січ, а її землі роздала своїм фаворитам, обернувши запорожців у кріпаків. Вона покріпачила все українське селянство, загарбала землі українських церков та монастирів, відібравши в них засоби утримувати школи, де готували сільських учителів. Тим учителям заборонила навчати в школах. Вона викинула Могилянську Академію з будинків Братського монастиря, де вона містилася від заснування. Українська шляхта не раз просила дозволу заснувати й утримувати власним коштом університет в Україні. Катерина не дозволила. Українці просили дозволу заснувати бодай військову школу в Глухові, де стояв порожній палац гетьмана К. Розумовського. Відмовила. Митрополита Арсена Мацієвича замурувала живим у Ревельській в’язниці за те, що він протестував проти нищення українського шкільництва і грабунку українських монастирів.
За Катерини ІІ канцлером імперії був Олександр Безбородько, а міністром освіти — Петро Завадовський. О. Безбородько одержав найвищий титул «светлейший князь Российской империи» та великі маєтки в Україні. П. Завадовський одержав титул графа і великі маєтки в Україні.
За Єлизавети (1742–1762) випадково пощастило Україні. Олекса Розумовський став неофіційним (хоч шлюбним) чоловіком цариці і мав великий на неї вплив. Він відновив гетьманат, поставивши на гетьмана свого брата Кирила. Кирило з його допомогою мав можливість відновити Україні права Переяславської угоди. А щонайменше — закласти тверді основи культурного розвитку України. Наприклад, міг відбудувати Київ, заснувати університет у Києві та Українську Академію Наук (Єлизавета поставила його — 18-річного хлопця — президентом Імператорської Академії Наук у Петербурзі), і так розпочалася б у XVIII ст. та культурна праця, що її розгорнули українці аж у ХІХ–ХХ ст. Кирило міг розбудувати українське шкільництво та видавництва і т. п. Нічого подібного Кирило не збирався робити. Навіть свій палац побудував не в Києві, а в малому Глухові (навіть не в Батурині чи в Чигирині). Жив переважно в Петербурзі і там розважався, а не управляв Україною. Правила нею українська старшина. І вона була зробила перший крок до визволення України-всі московські залоги забралися з України. Другим кроком було б, щоб Єлизавета проголосила Кирила спадковим гетьманом. Смерть її не дала цього здійснити.
Наступниця Єлизавети — Катерина ІІ наказала Кирилові зректися гетьманства. Він це дуже радо зробив, а за таку «верность» Катерина зробила його головнокомандувачем імперського війська та дала 35 тисяч десятин землі в Україні. Продовження автономності України-це припинення її московщення. Самоуправна (автономна) Україна не пасла б задніх у відродженні європейських націй, як це сталося в нашій історії. А тоді московська імперія була б змушена 1848 року піти шляхом Австро-Угорської імперії. А такий шлях скінчився б 1917 р. тим самим, що й шлях Австро-Угорської. Так би сталося, якби Кирило Розумовський (і його брат Олекса) був не другим Скоропадським (Іваном чи Павлом), а другим, якщо не І. Мазепою, то Петром Дорошенком чи Павлом Полуботком. Були тоді в Україні хоч би і менші мазепи, дорошенки, виговські, орлики, полуботки, гордієнки. Були, але за ними стежили тодішні кочубеї, іскри, галагани, носи, прокоповичі і виказували московському урядові. А «верные малороссы» — Олекса та Кирило Розумовські боялися захищати мазепинців, боялися вигублювати яничар.
Надалі аж до 1917 року більшість провідної верстви України були «верными малороссами» (в Галичині вірними австріяками). По 1917 році чимало з них стали українцями і наклали своїми головами у війні за українську державну незалежність. Але чимало лишилися якщо не малоросами, то малоукраїнцями. З тисяч лише найвизначніших малоросів, будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст. згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях. Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О. Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г. Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М. Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В. Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук, П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали: С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В. Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С. Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М. Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г. Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П. Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г. Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М. Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С. Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич, І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С. Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д. Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І. Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С. Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В. Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г. Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова (Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.
Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами української державної незалежності.
Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої Московщини на
