Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

що спадок Речі Посполитої гарантував польсько-українську співпрацю. Юзевський мав певне геополітичне бачення: Волинь мала перетворитися на привабливу польську версію України й у такий спосіб стримати поширення більшовизму та націоналізму. Його поразка виявила суперечності польської державності у ризьких кордонах. Юзевському бракувало підтримки і з боку польського суспільства, і від українських діячів. Представники першого не розуміли, чому польська держава повинна підтримувати українців; другі прагнули робити це без втручання польської держави. Хоча Юзевський хотів створити українське громадянське суспільство, він не мав іншого вибору, ніж ліквідувати його прояви. Правильно розуміючи, що українські кооперативи та освітні товариства надають прикриття комуністам і націоналістам, він ліквідував ці організації, замінивши їх на державні сурогати. Це мало незначний ефект, оскільки навіть до офіційних організацій часто потрапляли ті самі люди. Під час Великої депресії обмежені ресурси польської держави не дозволяли нічого іншого, крім створення місцевих організацій, які, зрештою, мали формуватися з місцевого населення. У далекій перспективі найбільшою надією Юзевського була освіта, й саме він був відповідальним за впровадження української мови в усі державні школи Волині. Водночас саме за його врядування збільшилась кількість учителів, запрошених із Центральної Польщі, які зовсім не сприймали його проекту й не знали української. Юзевський працював над українізацією Православної Церкви, що було однією з цілей українських націоналістів, але не отримав від них підтримки. Зрештою, Юзевський досяг успіху там, де більшість поляків бажали йому поразки, й зазнав поразки там, де більшість поляків бажали йому успіху. Йому вдалося зміцнити український патріотизм на Волині, але не пощастило поєднати його з польською державністю[268].

Серед тих, хто вважав, що Юзевський може досягти успіху, був Сталін. Він відверто побоювався, що той зможе створити «український П'ємонт», який відірве радянську Україну від СРСР. Ці параноїдальні страхи, подібні до намірів Юзевського та Пілсудського, але далекі від волинських реалій, могли частково спричинити сталінське бажання послабити радянську Україну голодом у 1932–1933 рр. Як і раніше, польських федералістів вважали ворогами як московські комуністи, так і варшавські націонал-демократи. Останні зневажали Юзевського, і після смерті його патрона Пілсудського у 1935 р. він втратив політичну владу. Контроль над Волинню взяла армія, знищуючи православні церкви й конфіскуючи власність, що мало посилити польську присутність. Це додатково антагонізувало українське суспільство на Волині, і сталось це, як ми побачимо, в найгірший із можливих моментів[269].

ПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА ТА УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА, 1921–1939

Порівняння міжвоєнних українського та литовського громадянських суспільств повчальне. Ми вже бачили, що в 1918 р. український рух в Австрії був розвиненішим, ніж литовський в Росії. Поява після 1918 р. литовської держави змінила цей баланс, створивши литовське національне суспільство. У 1930-х рр. нове покоління освічених литовців долучилося до литовського державного апарату та освітньої системи; тоді як галицькі українці залишилися з громадськими організаціями, створеними в XIX ст., з меншими освітніми можливостями, ніж мали їхні діди за австрійської влади, а також з нелегальними чи неефективними політичними партіями. І для галичан, і для волинян легальна політична кар'єра була не надто привабливою, кар'єра у місцевому відсталому господарстві лишала мало надій, а кар'єра в Церкві була в 1930-х рр. небезпечною. Хоча ОУН не була масовим рухом у міжвоєнній польській державі, саме остання створила умови для зростання привабливості ОУН як віддушини для незадоволених молодих освічених українців. Участь у терористичній діяльності ОУН пропонувала українцям долучитись до того, що здавалось їм національною, революційною політикою.

Маргіналізація українців у легальній політиці вражала. Хоча третина польських громадян належала до національних меншин, жоден їхній представник ніколи не був міністром у жодному польському уряді (або воєводою на місцевому рівні). Лише кілька провідних політиків серйозно сприймали національні прагнення українців чи інших меншин, а спроби кооптувати українську еліту, пропонуючи їм привабливі альтернативи націоналізмові та комунізмові, були поодинокими. Комуністична партія Західної України була нелегальною від самого свого заснування у 1923 р., а діяльність приховано прокомуністичного Українського селянсько-робітничого союзу (Сельробу) була заборонена на початку 1930-х рр. Членство в цих партіях вважалось злочином, бо вони підважували польську державність, але їх заборона не вирішила проблему лояльності партійних прихильників. Головною організацією українського політичного життя було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Хоча його члени загалом вважали Українську РСР певним етапом у творенні української держави, їхнє захоплення Радянським Союзом зменшилося після звісток про чистки та голод у радянській Україні. Приблизно з 1935 р. УНДО підтримувало польську державність. Його нова політика співпраці з владою завжди була під загрозою провалу через польські репресії, навмисне провоковані ОУН, яка вбивала польських чиновників. Наприкінці 1930-х рр., після смерті Пілсудського, польська держава з набагато більшим завзяттям повернулася до політики «національної асиміляції». Насильницька пацифікація, публічні побиття та спалення церков допомогли ОУН поширити передбачення прийдешньої війни між націями.

Однак навіть у 1939 р. це все ще було політичним посланням, а не описом соціальної реальності. Український тероризм і польська відповідь зачепили лише частину населення, залишаючи широкі сфери незадіяними. Діячі ОУН вважали, що всі україномовні громадяни Польської Республіки вже мали, або набували, виняткову національну ідентичність. Подальші події схилили і прибічників, і ворогів українського націоналізму до думки, що Галичина та Волинь були у 1920–1930-х рр. батьківщиною українців із виразними національними поглядами. Проте, як ми вже бачили, набагато більше українців схилялися до соціалізму, аграризму та націонал-комунізму, ніж до інтегрального націоналізму ОУН. Не існувало жодного очевидного зв'язку між ідеологією експатрійованих ветеранів війни та незадоволених інтелектуалів і прагненнями 95% україномовного населення, що працювали на землі; не було також помітно ознак кінця москвофільської традиції, і навіть Голодомор у радянській Україні не похитнув надій багатьох місцевих українських діячів на те, що одного дня Росія принесе їм соціальне визволення. Львів залишався центром українського націоналізму, але головними його мовами були польська та їдиш. Навіть багато українців з міст і містечок міжвоєнної Польщі не були зацікавлені в національній політиці, а також не мали чіткого розуміння національної ідентичності. Багато з тих, хто чітко усвідомлювали себе українцями, не робили з цього висновку, що ідентифікація з українською спільнотою має збігатися з лояльністю до української держави. У 1920–1930-х рр. з'явилася низка негативних асоціацій: земельний голод і релігійні переслідування були вперше пов'язані із польською владою. Водночас націоналістична директива ОУН — українська держава лише для етнічних українців — була далекою від популярності. Її визнання вимагало тотальної війни, яка знищила б польську державу, спотворила б ідею права, зруйнувала б місцеві спільноти й надала б найгірші приклади для наслідування. Ці події є темою наступних розділів.

Наразі заакцентуймо простий факт: міжвоєнна Польща мала сотні слабко контрольованих державою спільнот, члени яких, знаючи, хто — поляк, а хто — українець, вважали своє село чи округу важливішими за будь-яку більшу націю. Яскравим прикладом, до якого ми ще повернемось, було галицьке село Добра Шляхетська. Тут україномовна шляхта володіла землею й відігравала провідну роль. Три православні брати, ушляхетнені королем Польщі на початку XV ст., започаткували традиції, в яких лояльність до польської влади