Чому люди тупі? Психологія дурості - Жан-Франсуа Марміон

В Еґара відпрацьована техніка: у дворі школи, де проходять матчі, він підкрадається ззаду так, що Мохамед його не чує, бере того під пахви, і внаслідок доволі складної гри ніг хлопець нагло падає на землю. Мохамед каже, що стає жертвою таких підступів приблизно тричі за перерву, відповідно десять разів на день, і вже не може терпіти, але не уявляє, як зупинити Еґара. І відмовлятися від футболу, який пристрасно любить, він не хоче.

Коли його запитали, що він робить або каже, коли опиняється на землі, він відповів, що не робить і не каже нічого. Підводиться і грає далі, наче нічого не було. Знаючи, що його муки повторяться через кілька хвилин чи годин. Мохамед пояснює, що нічого не казав учителю через страх, що Еґар йому зробить іще гірше. І батькам не розповідав з тієї ж причини: бо якщо розповість, думав він, вони одразу ж поінформують учителя. Він сподівався тільки на те, що Еґар не залишиться на другий рік у п’ятому класі (він зрадів, дізнавшись, що відтак це заборонено) і перейде до колежу, а коли Мохамед доросте, щоб учитися в колежі, його кат знайде собі інше заняття чи іншу жертву.

Але, попри улюблений футбол, Мохамедові надто важко переживати перерви, і він запитує, чи не маємо ми якоїсь стратегії, щоб утримати нападника. Ми радимо йому змінити поведінку в такий спосіб: попередивши заздалегідь товаришів по класу, у той момент, коли Еґар зробить йому підніжку, залишитися на кілька секунд на землі й гучно заспівати в ритмі репу: «Сміливець Еґар на третьокласника напав!» Потім, ляскаючи в долоні, запросити товаришів підхопити цей убивчий приспів.

Так він і зробив. Еґар почервонів перед десятками дітей, які скандували примовку про нього, і в цей день не грав у футбол. І більше не нападав на Мохамеда.

Расистка

Тато семирічної Хікіми вражений. Незабаром карнавал, і він заговорив з дочкою про костюм ганської принцеси, в який вона могла б убратися на свято. Її тітка, кравчиня, почала вже шити для неї вбрання, і за словами батька, воно дивовижне. «Це було б чудово — побачити її в цьому вбранні. Ми хочемо, щоб наші діти пишалися тим, що вони з Гани», — каже мені цей батько.

Але десять днів тому дівчинка заявила, що не хоче цього костюма, краще вона вдягнеться піраткою, але не ганською принцесою. Що він їй не подобається. Що він негарний. Батько наполягав, спочатку м’яко, домагаючись причини, може, вона хоче щось змінити в убранні, щоб воно їй сподобалось. Але Хікіма мовчить про те, що змусило її змінити думку, і плаче, коли батьки наполягають з розпитуваннями.

Тоді батько каже, що в неї немає вибору, тітонька витратила час на виготовлення дивовижної сукні й неввічливо відмовлятися. Та Хікіма відмовляється і знову плаче. Батько говорить про каприз, невдячність і лишається невблаганний: Хікіма піде на шкільний карнавал у сукні ганської принцеси, з поваги до праці тітоньки і до свого походження також. Що ближче карнавал, то більше опирається Хікіма і гірше лютує її батько.

Одного вечора, за кілька днів до дня маскараду, мати Хікіми каже батькові, що дочка поговорила з нею. Одна з її однокласниць, Ґрас (коза), постійно підходить до Хікіми в школі, торкається її руки, а тоді нюхає свої пальці й каже: «Я так і думала, то ти щоранку мажешся лайном? Які ж ви, чорні, бридкі». І всі однокласники довкола неї зображують на обличчі огиду й відходять геть, наче вона якась купа сміття.

Хікіма удає, наче не чує, та вона сказала матері, що бути чорною — погано і що вона б хотіла мати смагляву шкіру, а якщо вдягне на карнавал ганську сукню, всі ще більше насміхатимуться з неї, а їй це надто боляче. Вона призналась також, що нічого не казала батькам, бо знала, як їм буде боляче, особливо таткові.

Батько Хікіми каже мені:

— Ви вважаєте, що вчителька не допоможе. Та я все ж хочу піти поговорити з нею і попросити, щоб вона розіслала листи батькам усіх учнів, розповіла, що відбувається, й сказала їм насварити, ба й покарати своїх дітей. Це ж неприйнятно, такі речі.

— Так, пане, це неприйнятно, і це треба зупинити. Щоб це зробити, є дві можливості. Або ми розраховуємо на підтримку батьків і дітей, сподіваючись, що ваші листи будуть достатньо переконливими, щоб змусити їх цілковито змінити поведінку. Або, побоюючись, що це може тривати й далі, приховано, ми погодимося, що корисно було б навчити Хікіму вміння захищатися. У цьому разі ви можете сказати їй, що якщо вона не вдягне свою сукню, то буде наче коронування цієї Ґрас. То буде наче сказати їй, що вона має рацію, коли робить такі бридкі й тупі речі, й оце, саме це вам справді буде боляче. Бо така принцеса, як Хікіма, не повинна ставати на коліна перед такою гієною, як Ґрас, інакше світ зупиниться. Тому вона могла б спробувати скинути Ґрас з її п’єдесталу, відповівши, наприклад, наступного разу, коли та заговорить про її шкіру: «Так, це правда, отак ми ловимо мух на лайно. Підходь, Ґрас, давай, я ж знаю, що ти не можеш втриматися».

Звичайно, така відповідь прозвучала б значно ефектніше, якби Хікіма була в своєму вбранні принцеси. Та це не обов’язково.

Гомофоби

Елуан вчиться в професійному училищі, й у нього непросте життя. Весь клас насміхається з нього з постійними натяками на його гомосексуальність, обзиваючи його, наприклад, «киця», або імітуючи порнографічні сцени, коли вчителі не бачать. На стінах ліцею навіть намальовано багато графіті на цю тему.

Поміж найгірших мучителів:

• Моктар (козел), який удавано притискає його в коридорі й погрожує вбити, «бо педиків не повинно бути». Елуан його боїться, бо той, схоже, справді так думає.

• Ділан, який, щойно побачивши, що хтось знущається з Елуана, підбігає й нервово хихотить, і також долучається, хоч, на диво, вочевидь, почувається некомфортно.

• Осеана, дебела дівка, яка всіх штовхає й ображає, гигикаючи; Елуан — її улюблена жертва. Вона називає його «мій голубе» і притискає до пишних грудей, оголошуючи, що зможе його змусити змінити думку. Весь клас заходиться від реготу.

Якось після особливо важкого тижня учителька французької запросила Елуана до розмови.

— Мені здається, що ти переживаєш зараз