Як народжуються емоції - Ліза Фельдман Барретт

Тепер задумайтеся над іншим питанням: «Чи яблуко червоне?» Це також загадка, але менш очевидна, ніж про дерево, що падає. І знову загальноприйнята думка підказує, що відповідь є ствердною: яблуко — червоне (жовте чи зелене, якщо вам так більше подобається). Наукова ж відповідь заперечна. «Червоне» — це не колір, що міститься в якомусь об’єкті. Це сприйняття, яке охоп­лює відбите світло, людське око та людський мозок. Ми сприймаємо червоне лише коли світло з певною довжиною хвилі (скажімо, 600 нанометрів) відбивається від якогось об’єкта (серед інших відбиттів з іншими довжинами хвиль) і лише тоді, як сприймач переводить цей контрастний спектр світла в зорові відчуття. Нашим сприймачем є людська сітківка, що використовує три свої типи фоторецепторів під назвою колбочки для перетворення відбитого світла на електричні сигнали, зроблені мозком значущими. У сітківці, де бракує середніх чи довгих колбочок, світло на 600 нанометрах сприймається як сіре. А за відсутності мозку немає ніякого відчуття кольору взагалі, а лише відбите світло у світі.

Навіть у разі наявності потрібного обладнання (ока та мозку) сприйняття червоного яблука не є справою вирішеною. Для того щоб мозок перетворив зорове відчуття на сприйняття червоного, він повинен мати поняття «Червоне». Це поняття може походити з минулого до­свіду з яблуками, трояндами та іншими об’єктами, які ви сприймаєте як червоні, або із засвоєння знань про червоне від інших людей. (Навіть сліпі від народження люди мають поняття «Червоне», яке вони засвоюють із почутого від інших.) Без цього поняття сприйняття яблука було б інакшим. Наприклад, для народу беринмо з Папуа — Нової Ґвінеї яблука, що відбивають світло на 600 нанометрах, сприймаються як буруваті, бо поняття беринмо щодо кольору ділять неперервний спектр по-іншому.

Ці загадки про яблука та дерева запрошують нас як сприймачів поборотися з двома суперечливими точками зору. З одного боку, загальноприйнята думка каже нам, що звуки та кольори існують у світі за межами нашого тіла й ми виявляємо їх очима та вухами, які несуть інформацію до мозку. З іншого боку, як ми дізналися з розділів 4—6, саме ми, люди, є архітекторами нашого досвіду. Ми не пасивно виявляємо фізичні зміни у світі. Ми активно беремо участь у конструюванні наших переживань, навіть попри те що зазвичай не усвідомлюємо цього факту. Може здаватися, що якийсь об’єкт передає інформацію про свій колір до вашого мозку, але інформація, потрібна вам для сприйняття кольору, надходить переважно від ваших передбачень, скоригованих світлом, яке ваш мозок приймає від світу.

Завдяки передбаченню ви можете «побачити» колір своїм внутрішнім зором на вимогу. Спробуйте просто зараз побачити зелений колір молодого лісу. Кольори, можливо, не будуть такими ж яскравими, як зазвичай, а картинка може швидко промайнути, але вам, мабуть, вдасться це зробити. При цьому нейрони вашої зорової кори змінюють рівень свого збудження. Ви моделюєте зелене. Так само ви можете уявити й дерево, що падає, та почути його звук у своїй голові. Спробуйте це, і нейрони вашої слухової кори змінять рівень свого збудження.

Зміни тиску повітря та довжини хвиль світла існують у світі, але мають звук та колір для нас. Ми спри­ймаємо їх, виходячи за межі отриманої інформації, створюючи з них значення за допомогою знань із минулого досвіду, тобто понять. Кожне сприйняття конструюється тим, хто сприймає, одним з інгредієнтів чого зазвичай є сенсорні сигнали від світу. Лише певні зміни тиску повітря чуються як падіння дерева. Лише деякі з довжин хвиль світла, що потрапляють на нашу сітківку, перетворюються на сприйняття червоного чи зеленого. Вірити в інше — наївний реалізм, наче сприйняття синонімічні з реальністю.

Третя й остання загадка звучить так: «Чи реальні емоції?» Це питання може здатися вам смішним, класичним прикладом академічної зверхності. Звісно ж, емоції реальні. Згадайте останній раз, коли ви були стурбовані, сумні чи розлючені. Це були явно реальні відчуття. Але фактично ця третя загадка схожа на дерево, що падає, та червоне яблуко: дилемою між тим, що існує у світі й у людському мозку. Ця загадка змушує нас піти проти наших припущень про природу реальності та нашу роль у її створенні. Але тут відповідь трохи складніша, бо залежить від того, що для нас означає «реальні».

Якщо ви говорите з хіміком, «реальними» є молекула, атом, протон. Для фізика «реальними» є кварк, бозон Хіґґса чи, можливо, набір крихітних струн, які вібрують в одинадцяти вимірах. Вони нібито мають існувати у світі природи незалежно від присутності людей — тобто вважаються категоріями, незалежними від сприймача. Якщо завтра все людське життя на цій планеті зникне, субатомні частинки нікуди не подінуться.

Однак еволюція дала людському розуму здатність створювати інший тип реального, повністю залежний від спостерігачів-людей. Зі змін тиску повітря ми конструюємо звуки. З довжин хвиль світла — кольори. З випічки ми конструюємо капкейки та мафіни, які неможливо розрізнити, крім як за назвою (див. розділ 2). Просто зберіть пару людей, які погоджуються, що щось у світі реальне, дайте цьому назву, і вони створять реальність. Усі люди з нормальним мозком мають потенціал до такого маленького чаклунства, і ми використовуємо його повсякчас.

Якщо ви сумніваєтесь у своїх здібностях як заклинателя реальності, подивіться на рис. 7.1. Ця рослина має латинську назву Daucus carota, в англійській це Queen Anne’s lace (мереживо королеви Анни), а більш відома вона просто як дика морква. Зазвичай зовнішні квітки в неї білі, але в рідкісних випадках бувають рожевими (тобто відбивають світло на довжині хвилі, яку люди в моїй культурі сприймають як рожевий колір). Моєму другові Кевіну («дядькові Кевіну» з попереднього розділу) якось довелося добряче попобігати, щоб придбати рожеву дику моркву, яку він гордо посадив у центрі свого саду. Одного дня ми з ним пили чай у нього на подвір’ї, коли в гості завітала ще одна його подруга. Ми з Кевіном пішли в дім, аби зробити чаю для неї. Повернулися ж ми саме вчасно, щоб побачити, як вона похитала головою, нахилилась і зі спритністю, породженою десятиліттями до­свіду, заходилася виривати його з такими зусиллями знайдену й виплекану дику моркву із землі.

Ніщо у світі природи не вказує напевне, квітка ця рослина чи бур’ян. Для Кевіна дика морква — квітка, а от для його подруги — бур’ян. Різниця залежить від спри­ймача. Троянда зазвичай вважається квіткою, але стає бур’яном, якщо ви раптом виявите її на грядці серед городини. Кульбаба ж часто вважається бур’яном, але швидко перетворюється на квітку, коли її додають до букету диких квітів або якщо це подарунок від вашої дворічної дитини. Рослини об’єктивно існують у природі, але для існування квітів та бур’янів потрібен той, хто сприймає. Вони є категоріями, залежними від сприймача. Цю точку зору чудово проілюстрував Альберт Ейнштейн, коли написав: «Фізичні поняття є вільними творіннями людського розуму і, що б ви про це не думали, не визначаються виключно зовнішнім світом».

Загальноприйнята думка приводить нас до віри в те, що емоції в природі є реальними й існують незалежно від будь-якого спостерігача, так само як бозони