Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

Якщо доводилося атакувати супротивника на відкритій місцевості, наприклад, на караванній стежці, то головним прийомом були правильно організована засада і раптовий напад. При цьому туркмени уміло застосовували «димову завісу»: із оглушливими криками, високо піднімаючи пилюку, вони вилітали з-за бархана, інколи повністю закриті нею наче хмарою, а піднятий стовп піску нісся на неприятеля.

Часто туркменам доводилось діяти і проти укріплених пунктів. У такому випадку вони чекали ранку, і коли на світанку відкривалися ворота для вигону худоби, нападники вривалися у поселення. А якщо ворог був насторожі, то в хід йшли штурмові драбини, запас яких був у каравані. Відомі й інші прийоми. Можна було, наприклад, розмотати салле – головну пов'язку, прив'язати до каменя і закинути на стіну. Не випадково у туркменської молоді була популярною гра під назвою «тах'я качарди» («дістань шапку»). Тюбетейку клали на високу (до 3 м) стіну. А далі треба було розбігтися, відштовхнутися ногою від стіни, щоб другою дістати головний убір. Навики, які набувалися у такій грі, не пропадали марно під час штурму фортечних стін.

Чарджуй. Караван верблюдів

Загін був невеликим, тому, коли справа доходила до сутички, успіх залежав від уміння і виучки кожного. Всі учасники набігу – аламанщики – перед походом давали клятву сердарові і один одному на вірність. Ритуал був простим: в землі виривалася ямка, куди плювали всі учасники набігу. І навіть якщо вождь був нездатним керувати, до кінця операції його накази виконувалися беззаперечно. Взаємовиручка туркменів була бездоганною. Убиті і поранені обов'язково виносилися з поля бою, покинути тіло товариша вважалося соромом. Практично неможливо було знайти серед туркменів зрадника.

У кожного загону був свій «секрет»: сердар знав дорогу, хтось прекрасно орієнтувався вночі, були спеціалісти по колодязях, хтось обов'яково умів влучно стріляти на скаку. Часто в загоні був ісчі – слідопит, який умів по напівзасипаних піском слідах сказати: пройшов мирний караван чи військовий загін, скільки коней у загоні, чи втомлені коні, з вантажем чи ні.

Худоба для кочівника туркменина була головним сенсом його життя. Заради неї робилися набіги. І навіть полонених, захоплених в аламані, продавав туркмен на ринках Хіви і Бухари, щоб купити овець і верблюдів.

Керувати малорухливим овечим стадом, коли за спиною погоня, важко і небезпечно, тому здобиччю ставали бранці, цінні речі і худоба, здатна швидко рухатися: коні і верблюди. Загін перелаштовувався. Першими відходили коні з грузом, найсміливіші і найдосвідченіші воїни йшли в ар'єргарді, прикриваючи відхід товаришів. Тепер головне – пустити погоню по обманному сліду, щоб врятуватися самим, відвести караван, не втратити здобич. Туркмени розсипалися в різні боки, змушуючи супротивника гадати, в який бік спрямувати погоню, лили в пісок олію, імітуючи слід свіжої кінської сечі. «Вони поруч», – вирішить супротивник і буде підганяти коней, витрачати сили, а вони тим часом вже далеко. Можна було ще підв'язати під хвіст коням мішечки, і тоді гній, який міг видати просування загону, не наведе ворогів на слід.

Закаспійська область. Випічка чуреків у текінців

У міфології туркменів уособлення громового неба у жіночій подобі, бабуся-громовиця. Грім стається від того, що Гарри-мама рве свій санач (бурдюк із козлиної шкури для зберігання гурта – сухого сиру), а за іншими версіями – своє хутро.

Кер-оґли, Кер-оґлу, Ґер-оґли, Ґор-оґли, Ґьор-оґли, Ґуруґлі, Ґурґули. У міфологіях туркменів, турків, азербайджанців, узбеків, казахів, каракалпаків, таджиків, середньоазіатських арабів, грузинів, вірменів, курдів герой-воїн, поет, співак і музика. Ґероґли – центральний персонаж однойменного епосу, основний зміст якого – боротьба Кер-оґли і його дружини проти поневолювачів. За туркменською, узбецькою і таджикською версіями, мати Ґероґли помирає, будучи вагітною, і він народжується в могилі (одне з пояснень його імені – «син могили»). Батька (в туркменських варіантах – діда) Ґероґли осліплює хан (звідси друге пояснення його імені – «син сліпого»), і герой росте, мріючи помститися йому. Ґероґли наділений надзвичайною силою, йому покровительствує пророк Хізр, святі чільтани. Юнаком він стає володарем чудодійної зброї, причому, за деякими варіантами епосу, ерени, духи-покровителі, дарують йому меч, викуваний з небесного металу. Сліпий батько (дід) виростив для Ґероґли крилатого коня Ґир-ат (Ґир-ата, Кирата), наділеного багатьма чудесними якостями. Змужнівши, Ґероґли убиває кривдника-хана і будує в горах неприступну фортецю, притулок знедолених, Чандибіль (Чамбіль, Ченлі-бель, Шімлі-біль, Чамбулі Мастон), де живе зі своєю дружиною, не підкоряючись правителям. До розповсюджених переказів про Ґероґли відносяться також історія викрадення ворогами Ґероґли коня Ґирата і його визволення героєм, добування Ґероґли жінок для себе і своєї дружини. У туркменській версії Ґероґли одружується на мудрій пері Ага юнус, порадами якої завжди керується. В узбецьких дастанах у нього три дружини-пері: Юніс, Мяскал і Гюльнар. Не маючи дітей, Ґероґли усиновляє юнака Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), який посідає одне з перших місць у дружині Ґероґли. У туркменському і узбецькому