Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 - Тімоті Снайдер

Під тиском Антанти Польща обіцяла політичну автономію колишнім австрійським територіям Галичини, але не колишнім російським територіям Волині. На початку 1920-х рр. польська держава достатньо добре ставилась до свого українського населення, щоб у 1923 р. Антанта погодилася з польськими вимогами щодо Східної Галичини. Ситуація українців, які за Ризьким договором залишились у радянській Україні, була спочатку дещо кращою, а потім зусибіч набагато гіршою. Тоді як польська демократія була чужою, нерепрезентативною й, зрештою, надзвичайно обмеженою, радянський комунізм був брутальним, тоталітарним і, зрештою, призвів до геноциду. Спочатку, коли Польща гарячково проводила «національну асиміляцію», радянська політика допомагала творити модерну українську культуру. В радянській Україні 1920-ті рр. були надзвичайно творчими, а українських інтелектуалів прийняли до комуністичної партії й заохотили творити власною мовою. Михайла Грушевського, колишнього президента незалежної УНР, запросили повернутись до Києва та працювати в радянській Україні. Більшість книжок і газет друкувалися українською мовою, якою навчались і більшість дітей. На певний час радянська влада навіть дозволила діяльність Української Автокефальної Церкви. Цей період плідного спокою завершився, коли Сталін покінчив із політикою українізації, заборонив діяльність Церкви та знищив українську інтелігенцію. Радянська Україна постраждала від сталінської влади більше за будь-яку іншу європейську частину СРСР. П'ять мільйонів її мешканців померли під час Голодомору 1932–1933 рр.[252] Десятки тисяч освічених українців, разом із провідниками культурного відродження 1920-х рр., загинули в чистках кінця 1930-х рр.[253]

Хоча найбільша катастрофа в українській історії сталася в Центральній та Східній Україні (у Радянському Союзі), саме в Західній Україні (в Польщі) та в еміграції українська еліта, що складалась переважно із галичан, мала час та свободу займатись українським національним питанням. Лише в 1930-х рр. Галичина стала беззаперечним центром української національної ідеї, й лише після того українська культура почала поширюватись із заходу на схід. Хоча галицька версія української ідеї мала універсальні прагнення, у 1920–1930-х рр. вона була зумовлена особливим становищем галицьких українців у Польщі. Ренесанс української культури в радянській Україні 1920-х рр. популяризувався за кордоном; новини про жорстокість 1930-х рр. замовчувались. Пам'ятаючи про домінування польських еліт перед війною, розчаровані провалом союзу з Польщею; зраджені в Ризі й незадоволені повсякденним досвідом за польської влади; українські націоналісти розглядали Польщу як найбільшого ворога української справи. Хоча Польща негласно підтримувала емігрантів із Центральної України, своїх колишніх союзників у марші на Київ, західноукраїнські націоналісти цього не оцінили[254]. Водночас увага до Польщі також притлумила жваві суперечки щодо Радянського Союзу, який багато хто з українських діячів розцінював як творця української держави — Української РСР.

Хоча комунізм послуговується універсалістською лексикою, на практиці комуністи часто керують з більш-менш національного центру. Націоналісти, з іншого боку, вживають партикуляристську лексику, хоча націоналізм має й певні універсалістські риси: в принципі, за будь-якою групою визнається право на самовизначення; в соціальному житті націоналізми виростають один з одного; в міжнародних відносинах будь-яка група може копіювати будь-яку рису національної ідеології іншої. Таким чином, малі націоналізми міжвоєнної Європи, такі як український, треба розглядати також з огляду на їхні стосунки з більшими націоналізмами, такими як італійський і німецький. Після Першої світової війни Європа була поділена між державами, що прагнули утримати статус-кво, та тими, які хотіли реваншу; реваншистські націоналістичні рухи природно сподівались отримати допомогу від останніх. Західні ідеології, особливо після приходу до влади в Італії Муссоліні, начебто показали, як поквитатись за українську національну поразку. В 1929 р. у Відні галицькі українські ветерани західноукраїнсько-польської війни заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Хоча вона також приймала емігрантів із Центральної та Східної України, орієнтувалася вона на галичан[255]. Ворожість ОУН до Польщі виросла з політичних обставин: Галичина була інкорпорована Польщею, а галицькі українці стали польськими громадянами. Поштовхом до створення ОУН була участь галицьких українських партій у польських виборах 1928 р., які, за всієї зневаги українських націоналістів, легітимізували наявні кордони[256]. ОУН була нелегальною, підпільною й терористичною організацією з планами зруйнувати статус-кво. Її метою була незалежна Україна, яка включала б усі українські території (в широкому розумінні), але тільки з українським населенням (у вузькому розумінні). Перший конгрес ОУН у 1929 р. ухвалив, що «тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави»[257]. Промовистою є також остання з оунівських «десяти заповідей»: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави, навіть шляхом поневолення чужинців». Під керівництвом Дмитра Донцова (1883–1973) молодше покоління у 1930-х рр. віддавало перевагу ідеології над історією та марило жорстокою революцією, що створила б українську державу. Увага ОУН до організаційних питань була настільки ж важливою, як і до ідеології.

Хоча загалом ворогами ОУН були всі держави, що здобули території, населені українцями (СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина), на практиці вона діяла в межах та проти Польщі. Вбиваючи поважних українців, готових співпрацювати з польською державою, а також польських чиновників, охочих допомогти українцям, ОУН відділила українців від поляків і спровокувала польську відповідь, що начебто виправдовувала її радикальну позицію. Українські націоналісти вбили чи намагалися вбити щонайменше 36 українців, 25 поляків, 1 єврея та 1 росіянина. Серед убитих поляків були прихильники примирення Броніслав Пєрацький і Тадеуш Голувко[258]. ОУН вважала себе в стані війни з польською державою, а її лідери були свідомі того, що для перемоги необхідні союзники. ОУН розраховувала на німецьку допомогу, оскільки для великого плану створення української держави з польських, радянських, чехословацьких та румунських територій Німеччина здавалась єдиним можливим союзником. Подібно до італійського та інших європейських фашистських рухів, в 1930-х рр. ОУН очолювали лідери, які симпатизували нацистській Німеччині й вірили, що Адольф Гітлер допоможе їм з ідеологічних міркувань. Наприкінці 1930-х рр. ОУН вже співпрацювала з абвером — розвідкою нацистської Німеччини.

ГАЛИЧАНИ ТА ВОЛИНЯНИ, 1921–1939

Ідеологія ОУН — це одна річ, а становище українців у міжвоєнній Польщі — дещо інша. Міжвоєнна Польща нараховувала серед своїх громадян майже п'ять мільйонів осіб, які розмовляли діалектами теперішньої української мови та молились у греко-католицьких або православних храмах. Приблизно три мільйони з них були колишніми австрійськими підданими, переважно греко-католики Галичини; приблизно два мільйони були колишніми російськими підданими, здебільшого православні з Волині. Польські чиновники та українські діячі також розрізняли галицьких і волинських українців: з українського націоналістичного погляду галичани були надійними, а волиняни — гарними кандидатами для націоналістичної агітації; з польського державного погляду галичани були ненадійними, а волиняни — гарними кандидатами для політичної асиміляції. Польська політика була спрямована на те, щоб перешкодити «поганим» галичанам впливати на «хороших» волинян.

У Галичині польська політика була достатньо жорсткою, щоб породити нових ворогів, але вона була далека від тієї тиранії, що могла би придушити українське громадянське суспільство чи зруйнувати українське націоналістичне підпілля. Найболючішим ударом по галицьких українцях був