Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
За допомогою Банку міжнародних розрахунків як посередника європейські держави мали узгоджувати для себе кредитні лінії відповідно до власних торговельних потреб. Потім, замість того щоб витрачати мізерні доларові запаси, вони могли погасити свої зобов’язання через внутрішньоєвропейський перерозподіл кредитів. Значення мало не те, з ким ви торгували, а загалом баланс дебетів та кредитів у європейських валютах. До 1958 року, коли Платіжний союз припинив своє існування, він непомітно посприяв не лише стабільному розширенню торгівлі між європейськими країнами, а й небаченому рівню взаємовигідної співпраці — профінансованої, що варто підкреслити, значними вливаннями американських доларів для створення першого кредитного фонду.
З більш традиційного американського погляду вільна торгівля та її супутні переваги вже самі по собі були достатньою метою й виправданням для Плану Маршалла. Спад торгівлі й експорту в 1930-х роках особливо сильно вдарив по США, тож вони не шкодували зусиль, щоб переконати інших у важливості лібералізації тарифних режимів та вільної конвертації валют для післявоєнної відбудови. Так само як і захоплення вільною торгівлею з боку англійських лібералів до 1914 року, такі американські заклики до необмеженого руху товарів не були цілком безкорисливими.
Утім ця корисливість була добре обґрунтована. Зрештою, директор ЦРУ Аллен Даллес зазначав: «План передбачає, що ми бажаємо допомогти відновленню Європи, яка зможе і буде конкурувати з нами на світових ринках, і саме з цієї причини зможе купувати значні обсяги наших товарів». У кількох випадках переваги були негайними: у самих Штатах, щоб забезпечити підтримку Плану Маршалла серед профспілкових організацій, їм пообіцяли, що всі товари з Америки перевозитимуть американські судна і вантажитимуть американські портовики — члени Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок. То був рідкісний випадок прямої та негайної перемоги. Здебільшого Даллес мав рацію: План Маршалла був вигідним для США тому, що мав відновити їхнього головного торговельного партнера, а не скинути Європу в імперську залежність.
Але це ще не все. Навіть якщо на той момент це було очевидно не для всіх, Європа в 1947 році мала вибір. Однією стороною цього вибору було відновлення або занепад, але глибше питання полягало в тому, чи Європа та європейці — все ще господарі власної долі, чи тридцять років убивчого внутрішньоєвропейського конфлікту віддали її до рук двох великих периферійних сил — США та Радянського Союзу. Радянський Союз дуже радо чекав на таку нагоду: як зауважував Кеннан у своїх мемуарах, пелена страху, що нависла над Європою в 1947 році, вела континент до того, щоб він, наче стиглий фрукт, упав до рук Сталіна. Але для американських політиків вразливість Європи була проблемою, а не можливістю. Як було зазначено у звіті ЦРУ в квітні 1947 року, «найбільша загроза безпеці Сполучених Штатів — це можливість економічного занепаду в Західній Європі та, як наслідок, прихід до влади комуністичних елементів».
Спеціальна екстрена робоча група координаційного комітету Державного департаменту, Військового міністерства та Міністерства військово-морських сил США більш повно висловила цю тезу у звіті, датованому 21 квітня 1947 року: «Важливо, щоб регіони, які містять або захищають джерела металів, нафти та інших природних ресурсів, що мають стратегічне значення або розташовані в стратегічно важливих зонах, містять значний виробничий потенціал, багаті на робочу силу та організовані військові сили, або які через політичні чи психологічні причини дозволяють США підтримувати значний вплив на стабільність, безпеку й мир у світі, залишалися в дружніх руках». Таким був ширший контекст Плану Маршалла, похмурий політичний та безпековий пейзаж, у якому американські інтереси були нерозривно переплетені з інтересами вразливої та слабкої частини європейського континенту.
Добре поінформовані європейські отримувачі допомоги згідно з Планом Маршалла, зокрема Ернест Бевін та Жорж Бідо, його колега в Міністерстві закордонних справ Франції на набережній Орсе, це чудово розуміли. Але внутрішні європейські інтереси щодо Програми європейського відновлення та способи її втілення, звичайно, сильно різнилися залежно від країни. У Бельгії, де американська допомога, напевно, була найменш нагальною, План Маршалла, можливо, у довгостроковій перспективі навіть нашкодив, оскільки дозволяв уряду робити значні інвестиції в традиційні виробничі заводи та політично чутливі галузі виробництва, як-от видобуток вугілля, незважаючи на довгострокову ціну цього рішення.
Однак переважно План Маршалла використовували за призначенням. У перший рік реалізації Плану допомога Італії здебільшого полягала в терміново необхідному імпорті вугілля й зерна, а також у допомозі постраждалим галузям промисловості, наприклад, текстильній. Але потім 90% італійських зворотних коштів були спрямовані в інвестиції: в інженерну галузь, енергетику, сільське господарство і транспортне сполучення. Насправді за Альчіде де Ґаспері та християнських демократів планова економіка в Італії наприкінці 1940-х років дуже нагадувала східноєвропейську: виробництво споживчих товарів було не в пріоритеті, споживання їжі утримувалось на довоєнному рівні, а ресурси спрямовувалися в інфраструктурні інвестиції. Це було занадто: американські спостерігачі занервували й безуспішно спробували змусити уряд запровадити більш прогресивні податки, послабити режим економії, дозволити зменшення резервів та попередити рецесію. Тут, як і в Західній Німеччині, американські виконавці Плану Маршалла воліли б бачити соціальну й економічну політику більш центристського спрямування, віддалену від традиційних дефляціоністських ухилів.
У Франції План Маршалла повністю служив цілям «планувальників». П’єр Урі, один із соратників Монне, пізніше визнавав: «Ми використовували американців, щоб змусити французький уряд до того, що вважали необхідним», — не зважаючи на американські заклики щодо лібералізації, але радо вітаючи їхні вмовляння інвестувати та модернізуватися. Кошти Плану (1,3 мільярда доларів у 1948–1949 роках, а в наступні три роки — ще 1,6 мільярда) склали майже 50% французьких державних інвестицій відповідно до Плану Монне в роки Маршалла, і без них країна ніколи не впоралася б. Саме тому певна, м’яко кажучи, іронія полягає в тому, що саме у Франції План Маршалла зазнав найбільшої критики з боку населення. У середині 1950-х років кожен третій дорослий француз визнавав, що чув про План Маршалла, а 64% з цієї групи вважали його «поганим» для країни!
Порівняно погана репутація Плану у Франції стала результатом частково успішної інформаційної кампанії французьких комуністів, можливо, найбільшого їхнього успіху[49]. В Австрії місцеві комуністи, за підтримки радянських сил, які все ще окуповували східну частину країни, ніколи не зазіхали на популярність американців та їхньої допомоги: вона давала харч голодним, а це було найголовніше. У Греції все було ще
