Системне тлумачення кримінального закону - Тетяна Сергіївна Коханюк

2002. — № 1. — С. 127; Тодыка Ю. И. Толкование Конституции и законов Украины: теория и практика / Ю. И. Тодыка. — Х.: Факт, 2003. — С. 65. ">[355], де під нормативним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, яке поширюється на значну кількість суспільних відносин — необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться. Своєю чергою, нормативне тлумачення поділяється на:

— автентичне — де зміст припису тлумачить той орган, що її встановив, тобто автор припису;

— легальне — загальнообов'язкове тлумачення припису здійснює орган, який цей припис не встановлював, але уповноважений законом тлумачити його постійно або одноразово[356].

Під казуальним тлумаченням розуміють офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться. Отже, суб'єктами казуального тлумачення кримінального закону можуть бути органи слідства, прокуратури, суду.

Частина науковців поділяють тлумачення залежно від суб'єктів на:

— легальне (офіційне),

— судове,

— наукове (доктринальне)[357].

Однак тут не йдеться про звичайне буденне тлумачення, яке хоч не закріплюється в актах правозастосуваньня і не викладається у наукових дослідженнях, але існує і здійснюється всіма особами, так чи інакше пов'язаними із застосуванням кримінального закону, адже тлумачення — це насамперед уяснення його змісту, а тоді вже роз'яснення для інших осіб.

До неофіційного тлумачення слід віднести уяснення та (або) роз'яснення норм права, яке дається не уповноваженими на це суб'єктами, а тому позбавлене юридичної сили і не може спричинити юридичних наслідків.

Сила та значення неофіційного тлумачення — у переконливості, обґрунтованості, науковості, в авторитеті тих суб'єктів, якими воно дається. Воно може виражатися в усній або письмовій формі[358]. Можуть бути такі види неофіційного тлумачення: доктринальне, компетентне та буденне.

Найбільш вагомого значення набуває такий вид неофіційного тлумачення, як доктринальне, і його вплив на практику застосування правових приписів, оскільки у зв'язку з процесом оновлення законодавчої бази України збільшується значення наукових розробок, правових концепцій. Кожен нормативно-правовий акт має ґрунтуватися на науковій доктрині. Її носіями є або самі творці акта, оскільки посадові особи часто є також і науковими працівниками, або ті вчені, які розробляли рекомендації до його проекту, беруться до уваги також інші пропозиції вчених[359].

З огляду на те, які нормативно-правові акти можуть мати значення джерел тлумачення кримінального закону, набувати статусу об'єкта системного тлумачення та його ієрархічної узгодженості, В. Грищук викладає їх у такій послідовності залежно від юридичної сили: 1) Закони України, ухвалені всеукраїнським референдумом (досі не ухвалювалися); 2) Конституція України; 3) міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; 4) рішення Європейського Суду з прав людини; 5) рішення Конституційного Суду України; 6) КК України 1960 та 2001 років; 7) постанови Пленуму Верховного Суду України; 8) норми права інших галузей права[360].

Загалом погоджуємося із окресленою послідовністю та коментарями науковця з приводу такої ієрархії, проте пропонуємо її дещо змінити та розглянути через призму встановлення предмета системного тлумачення кримінального закону, а саме встановлення зв'язків приписів кримінального закону із положеннями інших нормативно-правових актів системи законодавства.

На першому місці у разі існування комплексу системних зв'язків в ієрархії законодавства під час системного тлумачення припису кримінального закону, вважаємо за необхідне розмістити зв'язок кримінального закону із Конституцією України (рис. 2.2.1.), адже ст. 8 Конституції передбачає, що вона має найвищу юридичну силу, Закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії[361].

Рис. 2.2.1. Системні зв'язки кримінального закону в ієрархії законодавства

Далі пропонуємо на одному рівні розмістити зв'язки із чинними міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (рис. 2.2.1).

Наприклад, ст. 9 Конституції передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України[362].

У ч. 2 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» зазначено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору[363].

З цього приводу можуть виникнути зауваги щодо того, що можлива ситуація, коли міжнародні договори України матимуть інші правила, ніж Конституція України, яка є актом законодавства