Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Одного разу, йдеться у такій казці, господиня вирушила вночі з ліхтарем до свого саду, де росло безліч тюльпанів, і побачила в них кілька таких заснулих чарівних малят.

Вона так захопилася цим незвичайним видовищем, що тієї ж ночі посадила в саду ще більше квітів, а незабаром їх виявилося, цілком досить, аби розмістити в них усіх малюків довколишніх чарівниць.

Потім світлими місячними ночами вона вирушала до саду й цілими годинами милувалась, як ці крихітні створіння солодко сплять в атласних чашечках тюльпанів.

Спочатку феї хвилювалися, щоб ця незнайома жінка не вчинила якогось зла їхнім малюкам, але потім, дивлячись, з якою любов'ю юна ставиться до них, заспокоїлись і, прагнучи віддячити за турботу, задавали її тюльпанам найдивовижнішого забарвлення й чудесного, немов у троянди, запаху.

Вони благословляли цю жінку та її оселю, й вона мала повний успіх у всьому і щастя аж до самої смерті.

Але радість тривала для фей, поки жінка трималась на світі, коли ж зона померла, то дім із садом успадкував її родич, заможний лихвар.

Як людина користолюбна й бездушна, він перш за все знищив сад, дійшовши висновку, що квіти вирощувати невигідно, влаштував на тому місці город й посадив петрушку та різні овочі.

Такий брутальний вчинок дуже розгнівав маленьких створінь, й вони щоночі, тільки-но наставала темрява, зліталися із сусіднього лісу й танцювали на город і, витоптуючи й вириваючи все з корінням, так що городина покривалася хмарою пилюки.

А попри все — могила колишньої їхньої доброї господині чудесно зеленіла, на ній завжди росли розкішні квіти. Довершені тюльпани в узголов'ї сяяли найяснішим забарвленням, чудово пахли до глибокої осені, навіть коли всі інші квіти відмирали.

Минуло ще кілька років, і скупого лихваря змінив ще скупіший чоловік, котрий і зовсім не мав ніякої уяви про красу.

Він вирубав усі навколишні ліси, а могилу першої господині й зовсім занедбав. Вона була витоптана ногами випадкових перехожих, тюльпани вирвані і зламані, і феям довелося покинути рідні місця.

І ось відтоді, розповідається в казці, тюльпани втратили своє надзвичайно своєрідне забарвлення й запах і зберегли їх лише настільки, щоб зовсім не бути занехаяними й відкинутими.

На завершення скажемо, якщо про розкішний східний тюльпан не склали жодної легенди, то про наш скромний жовтий — європейський існує ось яка.

Стверджують, що у золотистому, щільно зімкнутому бутоні певний час перебувало людське щастя, і ніхто не міг дістатися до нього, хоча й намагалися різними способами: хто — силою, хто — хитрощами, хто — заклинаннями. «І йшли до тієї квітки,— свідчить легенда,:— і старі, й молоді, здорові й каліки, ішли царі із шляхетним почтом і жебраки з ковінькою, йшли багаті марнотрати й бідні, трудівники з мозолями на руках. Натовп напливав, натовп щезав... Але все марно — щастя не давалось до рук».

Та ось одного разу луками, де росла Ця квітка, йшла жінка. Бідна, натомлена, вела вона за руку свого маленького хлопчика, аж раптом звіддаля помітила золотистий бутончик, про який так багато чула. Жінка й не збиралася, звичайно, його відкривати, знала, що це неможливо, але їй хотілося лиш подивитися на квітку, котра містила у собі те щастя, якого вона й іскринки за ціле своє життя не бачила, лиш важко зітхала на згадку про нього.

Вона тихенько-тихенько, із завмиранням серця наблизилась до нього... Раптом хлопчик її, побачивши осяйний бутончик, вирвався з рук і, дзвінко-сміючись, кинувся до квітки.

І — о диво! — тієї ж миті бутон розкрився сам по собі...

Те, що не підвладне було ні силі, ні хитрощам — зробив веселий безтурботний дитячий сміх, оскільки пора нашого дитинства, справді — єдина пора усього нашого життя, коли іноді прозирає справжнє щастя.

Такою ж квіткою щастя вважають тюльпан і в горах Тюрінгії, у сільці Аллендорф, де колись стояв монастир.

Як розповідають, руїнами цього монастиря бродить, зодягнена в біле, дівчина, і де лиш вона пройде, там розквітає тюльпан.

Скоріш за все — це відгомін оповіді про якісь тюльпани, що їх, можливо, тут колись вирощували монахи. Але повір'я тримається. Кажуть, один пастух знайшов такий тюльпан там, де проходила дівчина.

Не знаючи, що з ним робити, він зірвав його, поклав у шапку, щоб увечері подарувати своїй нареченій або комусь із рідних. Але якраз на ту хвилину втекло лоша. Пастух погнався за ним і шукав його мало не до вечора. А коли повернувся, то геть забув про квітку й згадав про неї вже дома.

Іти по квітку було вже пізно, а крім того, він, певно, загубив її, коли шукав лоша.

Так і махнув рукою. Що вдієш? Але почав з того дня чахнути й чахнути і за два місяці його не стало.

Місцевих жителів, одначе, це не дуже вразило. Мовляв, не встиг натішитись швидкоплинними земним щастям — одержав вічне й нетлінне.

Квітка бога сонця Аполлона й предмет захоплення голландців — гіацинт

Хто не знає гіацинта, цієї чудової квітки, дивовижний запах якої чарує нас своїм ароматом серед глибокої зими, а найніжніших відтінків китиці суцвіть — найліпша окраса наших осель у свято. Квітка ця — подарунок Малої Азії, а назва її у перекладі з грецької означає «квітка дощів», оскільки на батьківщині вона починає розпускатися якраз із настанням теплих весняних дощів.

Але давньогрецькі легенди висліджують цю назву від Гіацинта, чарівного сина спартанського царя Аміклада й музи історії та епосу — Кліо, з котрими пов'язується й саме походження цієї квітки.

А сталося це ще в ті далекі щасливі дні, коли боги і люди були близькими одне одному. Чарівний юнак Гіацинт, як оповідає легенда, котрого безмежно любив бог сонця Аполлон, одного разу розважався із цим богом метанням диска. Спритність юнака у цій вправі дивувала усіх. Та найбільше від успіхів свого улюбленця радів Аполлон. Проте маленький божок легкого вітру Зефір, котрий уже давно ревнував Аполлона до юнака, подув із заздрощів на диск і повернув його так, що той полетів назад і врізався в голову Гіацинта, вразивши його насмерть.

Горе Аполлона було безмежним. Марно обіймав він і цілував свого нещасного хлопчика, марно пропонував пожертвувати за нього навіть своїм безсмертям,— заживляючий і оживляючий своїм благодатним промінням усе суще, він не в змозі був повернути його до життя...

Але як вчинити, аби