Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття - Олександр Борисович Головко

на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства.[433] М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів.[434] Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”.[435] Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.

Цікаво, що по відношенню до володаря Галицько-Волинської держави також спостерігалася тенденція книжників якось “підняти” його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна бачити в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича (це питання ми докладно розглянемо в наступному розділі). Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовують по відношенню до Романа титул суверенного володаря “rex (король)”.[436] Могутнім та суверенним князем вимушен був визнати краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман “omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[437] Пізніше вже офіційно від папського посланця Оппізо в 1253 р. королівську корону отримає Данило, після чого галицькі книжники постійно будуть його називати не характерним для Русі титулом.[438] Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.

Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.

Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини,[439] як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст.[440]

В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя.[441] Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя.[442]

Визнаючи правильність думки про значну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини і Волині, необхідно відзначити, що все це не дає, одночасно, підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння цих тенденцій.[443] На Волині були досить впливові антикнязівські (по відношенню до головного волинського, “земельного” князя), сепаратистські сили, і, в той же час, в Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, що підтримували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід не є у значній мірі вірним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичові в 1188–1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося зайняти Галич в 1199 р., активно використовувати галицькі полки у походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І.Костомаров справедливо відзначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича з суперниками.[444] Формування нового державного організму, що започаткував князь Роман наприкінці XII – на початку XIII ст. відкривало великі можливості для посилення галицькому магнатству. І.Б.Греков справедливо пише, що “перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення їх економічних та політичних позицій”.[445]

С.Томашівський писав, що Роман “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина”.[446] Автор цих рядків не може погодитися з таким категоричним твердженням, тим більше, що львівський вчений вважав, що означена держава прийшла на зміну Русі, але вважає, що Роман, відчуваючи веління та подих часу, утворив в умовах поступового складання української середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань східнослов’янської етнічної спільності державно-політичне утворення, яке в перспективі повинно було перетворитися на феодальну централізовану монархію. Доказом останнього було відносно довге збереження державних інституцій на Волині та в Галичині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золотоординської навали, експансії угорських, польських та литовських володарів. Я.Д.Ісаєвич пише, що за всіма ознаками слова “князівство” та “держава” є синонімами, а по відношенню до державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII – в першій половині XIV ст. були Волинь та Галичина і де правили Роман та його нащадки, можна застосовувати поняття “Галицько-Волинська держава”.[447] Враховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є підстави погодитися з такою думкою. Дійсно, в науці використовується поняття