“Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією - Микола Іванович Сенченко

Інша річ — єврейська тема холокосту. В чому його феномен? Ось як відповідає на це запитання наш земляк, відомий російський політолог О. Панарін: “Призначення її (теми холокосту — М.С.) сьогодні полягає в тому, щоб затаврувати традиційно орієнтовану більшість, створити презумпцію її вини. Єврейський холокост постає в новій ліберальній свідомості вже не як звинувачення фашистського режиму й відповідних угруповань, що при владі, а як звинувачення “темної національної більшості”. Якщо її не розброїти, не позбавити підґрунтя у вигляді національної державності, міцної національної економіки і боєздатної армії, то майбутні холокости стануть можливими і навіть неминучими, тому що хвороба агресивного традиціоналізму вже визнана такою, що не піддається лікуванню м’якими засобами просвітництва. Її можна вилікувати тільки жорсткими засобами ізоляції потенційних злочинців, тобто народів, які перебувають під підозрою, і їх насильницьким тотальним роззброєнням”[128].

Якщо ми не сприймемо ці полемічні міркування серйозно, ми не сприймемо серйозно й нову реальність — громадянську війну, яку веде новий іудеоліберальний істеблішмент з більшою частиною нашого народу. І тут важливим є розуміння того, чому така увага приділялася холокосту, особливо в Україні.

Звернемося знову до О. Панаріна. Він пише: “Тема холокосту — лакмусовий папірець нової ліберальної свідомості, за допомогою якого розпізнають своїх у громадянській війні, що ведеться. Ті, для кого холокост — головна реальність найновішої історії, здатні вести громадянську війну з “традиціоналістською більшістю”, тобто вони є “своїми” для нової влади глобалістів; ті ж, хто виявляє “злочинну байдужість” до цієї теми, мають бути віднесені до тих, що підлягають інтернуванню. Холокост, таким чином, стає новою ідеологією класової непримиренності щодо традиціоналістської більшості. Коли б не було холокосту, традиціоналізм так і залишився б у віданні не ідеології, а соціології, не теорії нещадної боротьби й нещадного викорчовування, а теорії модернізації. Єврейській меншості вдалося вдруге впродовж ХХ ст. перетворити теорію модернізації на ідеологію нещадного класового геноциду”[129].

На початку XX ст. євреї надали трухлявому соціал-демократичному еволюціонізму катастрофічних рис остаточного вирішення класового питання, пов’язаного з фізичним знищенням “реакційних станів”. На межі XX—XXI ст. їм знову вдалося наділити соціальний еволюціонізм і модернізацію демонічними рисами нещадної класової чистки, мета якої — звільнення нового світу від баласту людей-традиціоналістів, провина яких уявляється досить значною і яких чекає доля “ухильників”. Такий нещадний вирок нових комісарів глобалізму.

“Процес триває, — пише Ю. Шилов. — Слов’яни вже давно змирилися зі своїм місцем у хвості европейских народів; протести окремі, безсистемні, нерезультативні. Впродовж XX ст. слов’яни перетворилися на голодних “собак на сіні” на своїй багатющій землі. Тепер залишилося тільки зігнати їх або, у кращому разі, частину з них, перетворити на сторожових псів своєї ж вимираючої маси. Українцям, крім того, уготована доля “другої обітованої землі”, над якою починає розгортатися “палестинський шлях розвитку”...

Рабин Ісраель Айхер в одному зі своїх інтерв’ю сказав: “Нехай сіоністи не вчать мене любові до Ерец-Ізраелю. Я — шосте покоління в Єрусалимі, тут кожен камінь наш, ми справжні діти Сіону, сіоністи — прибульці”. Тому всім “кочівникам”, які хочуть мати два паспорти, які паплюжать нашу культуру, наших героїв, наших учених, які рекламують на сторінках своїх газет секс, розпусту, “голубизну”, слід сказати: нехай сіоністи й “кочівники” не вчать нас любові до України. Ми — споконвіку на цій святій Землі, тут кожен камінь наш, ми справжні діти України, сіоністи — прибульці, “кочівники” — також.

... Вони при кожній владі — на посту:

їм байдуже, як доїть державу, —

Яку продати корогву з держалом, —

Червону чи блакитно-золоту, —

їм головне: напхати в калиту...

Капіталізм, як відомо з марксистської літератури, буває двох видів: номенклатурно-олігархічний, що базується на економічному монополізмі великих власників, і масовий народний капіталізм, основою якого є малі й середні приватні фірми. Водночас марксистська політекономія вважає, що в економіці капіталізму діють закони концентрації і централізації капіталу, які призводять до відмирання малого і середнього підприємництва, що матиме наслідком історичне зникнення середнього класу.

Ці стереотипи перейшли з голів марксистських теоретиків компартійної номенклатури в голови теоретиків ліберальних реформ, що й стало теоретичним тлом для розроблення програми номенклатурної приватизації державної власності. Тим більше, що голови були одні й ті самі Ця теорія була вигідна номенклатурним приватизаторам тому, що, не зважаючи на сумнівність приватизації за вимірами соціальної справедливості і за критеріями самої демократії, логіка економічних законів щодо “вирішальних переваг” великої власності диктувала реформаторам свої невмолимі умови. Проте ця теоретична і доктринальна пастка була далеко не головним вибором реформаторів. Значно вагомішим чинником був політичний розклад сил. На той час українська партійна і кадебістська номенклатура, відчуваючи системну кризу свого режиму, була готова обміняти його на інший за умови, що новим панівним класом і класом-власником знову ж таки буде вона. Отже, номенклатурна приватизація була справжнім викликом соціальній та історичній справедливості, а обеззброєна більшість населення не мала сил на переможну революцію знизу.

При цьому слід врахувати ще один, можливо, найважливіший чинник: потужний зовнішній тиск. Ось що пише про це О. Панарін: “Як відомо, на столі в Єльцина наприкінці 1991 року лежало кілька проектів приватизації. Були й такі, що наближалися до незрівнянно більш національно і соціально коректних зразків приватизації в Польщі, Чехії та інших постсоціалістичних країнах Східної Європи. Проект Є.Гайдара був найбільш грубоузурпаторським, що передбачав відсторонення більшості населення від реального поділу державної власності і мав здійснюватись у такій послідовності: спочатку — “відпускання цін”, яке повністю знецінило багаторічні заощадження населення, а відтак — приватизація, причому за закритими “партійними” списками,