Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Дискредитація торкнулася бездоганного образу Нідерландів у період війни (адже вважалося, що там майже всі чинили «опір» та щосили намагалися перешкодити німецьким планам) дещо раніше та з місцевої ініціативи. До середини 1960-х багатотомні офіційні історії Другої світової війни надавали детальну інформацію про те, що відбувалося в Нідерландах під час війни, включно з депортаціями, але ретельно уникали даних про те, хто, як і чому був причиною єврейської катастрофи. У будь-якому разі їх мало хто читав. Але у квітні 1965 року нідерландський історик Якоб Прессер видав Ondergang («Знищення») — першу повну історію винищення нідерландського єврейства; тільки в 1965 році вона розійшлася накладом у 100 тисяч примірників та викликала бурю громадського інтересу до цієї теми[649]. Невдовзі після цього з’явився шквал телевізійних документальних фільмів й інших програм про воєнну окупацію (один із них, De bezetting («Окупація»), показували впродовж понад двадцяти років), водночас змінилася і позиція уряду. У 1965 році нідерландський уряд уперше запропонував свою участь у створенні меморіалу в Аушвіці, хоча минуло ще сім років, перш ніж Нідерланди нарешті погодилися виплатити євреям, які пережили депортацію, пенсію, яку надавали учасникам Опору та іншим жертвам нацизму з 1947 року.
Як і в Німеччині, поштовхом до інтересу нідерландців до їхнього туманного минулого були ізраїльські та німецькі судові процеси початку 1960-х. У Нідерландах, як і в інших країнах, післявоєнне покоління бебі-бумерів цікавилося нещодавньою історією й не дуже вірило тій її версії, яку їм розповідало — чи, радше, не розповідало — «мовчазне покоління» їхніх батьків. Суспільні зміни шістдесятих допомогли пробити стіну офіційного мовчання щодо окупації: руйнування соціальних і сексуальних табу, що в деяких частинах Нідерландів, зокрема в Амстердамі, мало глибоко підривні наслідки для досі консервативного суспільства, спричинило недовіру до інших практик і культурних звичаїв, яких їх навчали. Нове покоління читачів головний текст нідерландського Голокосту — щоденник Анни Франк — тепер прочитували в дуже відмінному світлі: зрештою, Анну та її сім’ю видали німцям їхні сусіди-нідерландці.
Під кінець століття 1940‒1945 роки стали найбільш докладно досліджуваним періодом в історії Нідерландів. Але незважаючи на те, що правда про участь нідерландців у виявленні, арештах, депортаціях та смерті їхніх єврейських співгромадян уперше стала відомою загалу в шістдесятих, знадобилося багато часу, перш ніж вдалось осягти її справжнє значення: глава держави — королева Беатрікс — публічно визнала трагедію нідерландських євреїв лише в 1995 році, під час візиту до Ізраїлю. Схоже, реальне усвідомлення прийшло тільки в середині 1990-х, коли всі побачили, як озброєні нідерландські миротворці ООН спокійно відійшли вбік, дозволивши сербським бойовикам захопити й убити сім тисяч мусульман у Сребрениці. Нарешті могла розпочатися національна дискусія, яку так довго відкладали, стосовно ціни, яку нідерландці заплатили за свою спадщину порядку, співпраці та покори.
На свій захист, нідерландці — власне, як і бельгійці, норвежці, італійці (після вересня 1943 року) та більша частина окупованої Східної Європи — могли стверджувати, що хай яка ганебна була колаборація окремих чиновників, поліцейських тощо з окупаційною владою, ініціатива завжди виходила згори — від німців. Це не зовсім так, як колись вважали, і в деяких місцях, зокрема на територіях на кшталт Словаччини або Хорватії (чи Угорщини в останні місяці війни), де місцеві маріонеткові уряди втілювали власні злочинні плани, було правдою лише наполовину. Але в окупованій Західній Європі, за одним надзвичайним винятком, не було ані визнаних населенням місцевих режимів, ані нібито легітимних національних урядів, які мали владу, а значить, несли повну відповідальність за те, що відбувалося. Німці не змогли б зробити те, що вони зробили в окупованій Норвегії, Бельгії чи Нідерландах, якби не співпраця з боку місцевого населення (євреї вижили в одній-єдиній країні — Данії, — де не пішли на колаборацію). Але в усіх цих випадках саме німці віддавали накази.
Виняток, звичайно, становить Франція. І саме вимучена пам’ять про війну Франції, яку довго заперечували та постійно замовчували — про режим Віші та його спільницьку, проактивну роль у нацистських проєктах, насамперед щодо остаточного розв’язання єврейського питання, — затьмарювала всі намагання післявоєнної Європи осягнути Другу світову війну та Голокост. Справа була не в тому, що Франція завдала найбільше лиха. А в тому, що Франція найбільше важила. До 1989 року Париж — із причин, описаних у цій книжці — усе ще був інтелектуальною та культурною столицею Європи: можливо, найбільше з часів Другої імперії. Крім того, завдяки надзвичайним досягненням Шарля де Ґолля у відновленні позицій його країни на міжнародній владній арені Франція була найвпливовішою державою континентальної Західної Європи. І саме Франція — французькі державні діячі, французькі інститути і французькі інтереси — була рушієм проєкту об’єднаного континенту на французьких умовах. Доти, доки Франція не наважувалася поглянути в очі своєму минулому, над новою Європою нависала тінь — тінь брехні.
Сформулювати проблему Віші доволі просто. Режим маршала Петена легітимізував останній парламент Третьої французької республіки в липні 1940 року; отож це був єдиний режим, який діяв під час війни та міг претендувати на якусь тяглість, нехай і фальшиву, з довоєнними демократичними інститутами. Щонайменше до кінця 1942 року абсолютна більшість французьких чоловіків і жінок вважали Віші та його інститути легітимною французькою владою. А для німців Віші був неймовірно зручним — він звільняв їх від необхідності встановлювати й витрачати кошти на власний окупаційний режим у такій великій країні, як Франція, надаючи їм при цьому все, чого вони потребували від такого режиму: покірну поразку, «воєнні репарації», сировину, дешеву робочу силу… і багато чого ще.
Віші не лише примирився сам і примирив своїх громадян із поразкою Франції та керував країною так, як було зручно німцям. За Петена та його прем’єр-міністра П’єра Лаваля Франція ініціювала власні колабораціоністські проєкти: сумнозвісне ухвалення «єврейських законів» 1940 та 1941 року без жодного тиску з боку Німеччини, а також домовленість, згідно з якою французька влада сама мала заарештовувати єврейське населення країни (починаючи з багатьох євреїв, котрі народилися за кордоном та
