Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл
Усвідомлення цінностей може лише духовно збагатити людину. Це внутрішнє збагачення частково визначає сенс її життя. Тому любов обов’язково повинна збагатити того, хто любить. Таким чином, немає «несправедливої, нещасної любові». Такий термін є внутрішньо суперечливим. Або ви любите по-справжньому, відчуваючи себе духовно збагаченою людиною, незважаючи на те, взаємна любов чи ні; або насправді не любите, не спрямовуєтеся до внутрішнього буття іншої особи. У такому разі для вас важлива тільки якась її фізична риса чи психічна характеристика. У такій ситуації ваші почуття також можуть залишитися без взаємності (але ви ж насправді не любили!). Слід пам’ятати: пристрасна закоханість нас засліплює, а справжня любов розкриває очі. Любов дає нам змогу бачити духовне ядро іншої людини, її справжню сутність та ціннісний потенціал; сприймати іншу особистість як світ у собі, відповідно розширюючи свій світ. Це збагачує та винагороджує того, хто любить, але також допомагає тому, кого люблять, прямувати до своїх ціннісних можливостей, які можна розпізнати тільки через любов. Любов допомагає тому, кого люблять, стати таким, яким бачить його той, хто любить. Бо той, кого люблять, хоче бути гідним партнера, який любить його; удосконалюватися, щоб стати подібнішим до свого образу в того, хто любить, і наблизитися до того образу, «яким його бачить Бог і яким Бог хоче, щоб він був». Взаємна любов є виразно творчою. У взаємній любові, у якій кожен бажає бути гідним іншого, стати подібним до того, яким його бачить інший, відбувається діалектичний процес, у якому кожен розвивається сам і розвиває іншого.
Ми вже зазначали, що невзаємна або нещасна любов сама собі суперечить як поняття. Приємна чи неприємна характеристика такого досвіду просто значно переоцінена. Гедоністичного підходу не можна обґрунтувати, особливо у сфері еротики. Актор на сцені життя має подібні враження як глядач у театрі — трагедія загалом відображає глибший досвід, аніж комедія. Навіть коли наш досвід любові нещасливий, то він не тільки нас збагатить, але й надасть нашому життю глибшого сенсу. Такий досвід сприяєтиме внутрішньому зростанню та зрілості.
Звичайно, внутрішнє збагачення людини завдяки любові може супроводжуватися певною напругою. Саме цієї напруги бояться невротики та ухиляються від усього, що може її спричинити. Досвід невзаємної, нещасливої любові має конкретну користь, її мета — захистити дитину, що «обпекла пальці», від іще сильнішого полум’я Ероса. Кожен, хто колись пережив цей неприємний досвід, не захоче більше його повторювати. Фраза «невзаємне кохання» є не лише вираженням жалю до себе, але й перекрученим розумінням поняття отримання насолоди зі страждання. У майже мазохістській формі думки про невдалу закоханість замикають коло нещастя. Така особа забарикадовує себе за першою чи останньою невдачею, щоб більше ніколи знову її не зазнати. Вона втікає в нещастя минулого, щоб уникнути можливості бути щасливою в майбутньому. Замість того щоб продовжувати шукати, поки не знайде, вона здається. Замість того щоб залишатися відкритою до багатьох можливостей, які може запропонувати любов, вона «надягає шори». Вона фіксує свій погляд тільки на нещасливому досвіді, замість того щоб дивитися навкруги. Вона хоче бути безпечною, а не відкритою для життєвих можливостей. Вона не може оговтатися від свого одного нещасного досвіду, тому що не хоче дати шанс іншому.
Таку особу слід перевчити, вона має навчитися бути завжди відкритою для безлічі можливостей, які можуть трапитися на її шляху. Бо статистична ймовірність така, що в пересічної людини на дев’ять невдалих закоханостей трапляється тільки одна щаслива. Такій особі слід чекати тієї щасливої нагоди, не заставляти свій шлях перешкодами, неправильно використовуючи нещасливий досвід як привід для відсікання щастя. Тож психотерапевтичне лікування невзаємного кохання повинне допомогти пацієнтові зрозуміти характер життя як завдання і наголосити на особливій ролі, яку відіграє любов серед життєвих завдань.
Навіть взаємна любов не завжди застережена від нещасть, наприклад ревнощів. Ревнощі є одним із аспектів еротичного матеріалізму, про який ми вже згадували, їхнє коріння виходить із трактування об’єкта любові як власності. Ревнивець ставиться до особи, яку він начебто любить, так, ніби вона є його власністю, відповідно принижуючи її. Він хоче, щоб вона була «тільки для нього». Там, де є справжня любов, — немає місця для ревнощів. Вони неможливі з огляду на саме визначення любові, бо справжня любов передбачає взаємне відчуття унікальності і неповторності партнерів. Суперництво, якого так боїться ревнивий партнер, передбачає можливість, що його можуть замінити іншим конкурентом, що любов може бути спрямована на когось іншого. Але це неможливо, коли є справжня любов, бо коханий (кохана) непорівнянний (непорівнянна) із жодною іншою людиною.
Відомий іще один тип ревнощів, які поширюються на минуле того, кого люблять, а саме на його попередніх партнерів. Люди, які знемагають від таких ревнощів, завжди хочуть бути «першими». Відомий і дещо скромніший вид ревниців — ті, хто вважає себе «останнім». Але часто вони бувають якраз не скромнішими, а вимогливішими, бо для них важлива не послідовність щодо всіх попередніх партнерів, а доказ своєї безумовної вищості. Кожен, хто стає жертвою таких ревнощів, не помічає того фундаментального факту, що внутрішнє буття жодної людини не можна порівняти з буттям іншої людини. Порівнювати себе з будь-ким означає вчинити несправедливо як стосовно себе, так і щодо іншої особи. Це, між іншим, поширюється не тільки на любовні стосунки, але й на всі інші сфери життя. Кожен має свій, особливий шлях. Звичайно, особа, початковий досвід якої був складнішим, доля якої була менш прихильною, може бути «нагороджена» більшим особистим досягненням (за умови рівності всіх інших факторів). Усіх аспектів установленої долею ситуації оцінити неможливо, оскільки немає стандартів для порівняння досягнень.
Але й там, де стосунки ще не досягли рівня справжньої любові, також немає місця для ревнощів. Вони безпідставні як у разі вірності партнера, так і його невірності. У другому випадку ревнощі, безумовно, безглузді, оскільки особливого партнерства вже немає.
Можна додати до викладеного, що з тактичного погляду ревнощі — це ще й небезпечна емоція. Той, хто ревнує, породжує саме те, чого він так боїться, — зникнення любові. Будь-які сумніви через попередні невдачі штовхають до чимраз частіших помилок, які ще більше посилюють сумніви (так само впевненість не тільки базується на внутрішній силі, але й дає ще більшу силу). Ревнива людина, сумніваючись у своїй здатності втримати партнера, може через це програти, бо таким чином спонукає його в обійми іншої людини, а піддаючи сумніву вірність коханого (коханої), штовхає його (її) до зради. Звичайно, вірність є одним із завдань любові, але це завжди є завданням того, хто любить, і ніколи не може бути вимогою до коханого (коханої). Якщо таке завдання сформувати у формі вимоги, то воно з часом буде потрактоване як виклик. Це спонукатиме партнера до протесту, з якого, рано чи пізно, може виникнути невірність. Довіра до партнера дає змогу бути впевненим у собі. З іншого боку, недовіра спричиняє відсутність взаємної довіри.
Довіра повинна мати супутника з боку партнера — чесність. Але так само, як довіра випливає з діалектичного закону втілення як правди того,
