Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

У певному розумінні німцям було навіть легше усвідомити та визнати масштаб їхнього злочину. Звісно, не одразу: ми пам’ятаємо, як провалилася «денацифікація». Викладання історії в перші роки Федеративної Республіки завершувалося на періоді Німецької імперії. За рідкісним винятком державних діячів на кшталт Курта Шумахера, який ще в червні 1947 року попереджав своїх співгромадян, що їм краще «раз і назавжди навчитися говорити про євреїв у Німеччині та у світі», публічним особам у Німеччині в сорокових та п’ятдесятих роках вдавалося жодним словом не згадати «Остаточне вирішення». Американський письменник Альфред Казін зауважив, що для його студентів у Кельні в 1952 році «…війна завершилася. Про війну не треба було згадувати. Мої студенти не вимовили жодного слова про війну». Коли західні німці озиралися на минуле, то бачили спогади про свої власні страждання: згідно з опитуваннями, які проводили наприкінці п’ятдесятих, абсолютна більшість називала післявоєнну союзницьку окупацію «найгіршим часом у їхньому житті».

Як і передбачали деякі спостерігачі вже в 1946 році, німці успішно дистанціювалися від Гітлера, уникаючи не лише покарання, а й моральної відповідальності, та пропонуючи світу Фюрера як цапа-відбувайла. Справді, тим, що Гітлер накоїв, сильно обурювалися — але радше через біду, яку він накликав на голови німців, аніж через те, що він та німці вчинили щодо інших. Як здавалося багатьом німцям у ті роки, вибір євреїв був не так найбільшим злочином Гітлера, як його найбільшою помилкою: під час опитування в 1952 році майже двоє з п’яти дорослих у Західній Німеччині не вагаючись говорили інтерв’юерам, що, на їхню думку, для Німеччини було б «краще», якби на її території не було євреїв.

Такому ставленню сприяло те, що майже всі нагадування про нацистські звірства перебували далеко; нацисти продумано розташували головні табори смерті далеко від «старого райху». Не те щоб близьке розташування саме по собі було гарантією чуйності. Те, що Дахау був розташований у передмісті Мюнхена і з центру міста до нього можна було доїхати на трамваї, не поглиблювало в місцевого населення усвідомлення того, що там відбувалося: у січні 1948 року баварський парламент одностайно проголосував за те, щоб переробити цей нацистський табір на Arbeitslager, табір примусової праці для «ледарів та асоціальних елементів». Ганна Арендт, приїхавши до Німеччини в 1950 році, зауважила: «Усюди помітно, що ніхто не реагує на те, що сталося, але важко сказати, що це — свідома відмова оплакувати загиблих чи вияв власне емоційної неспроможності». У 1955 році франкфуртський суд виправдав Петерса, генерального менеджера компанії, яка постачала СС газ Циклон-Б, на тих підставах, що не було «достатньої кількості доказів» того, що його використовували для вбивства депортованих.

Водночас німці — єдині в усій Європі — не могли заперечувати того, що вони зробили з євреями. Вони могли намагатися не говорити про це; могли підкреслювати свої власні страждання; могли перекладати провину на «жменьку» нацистів. Але не могли ухилитися від відповідальності за злочин геноциду, переклавши її на когось іншого. Навіть Аденавер, який обмежувався публічними висловленнями співчуття щодо єврейських «жертв», навіть не називаючи тих, через кого вони ними ставали, був змушений підписати з Ізраїлем угоду про репарації. І попри те, що ані британці, ані французи, ані навіть самі італійці не виявляли жодного інтересу до мемуарів Прімо Леві, «Щоденник Анни Франк» (треба визнати, написаний більш доступно) став рекордним бестселером серед книжок у паперовій обкладинці в історії Німеччини, розійшовшись накладом у понад 700 тисяч примірників станом на 1960 рік.

Тим, що змусило задуматися самих німців, стала, як ми пам’ятаємо, низка судів, спричинених запізнілими розслідуваннями німецьких злочинів на Східному фронті. Починаючи з проваджень проти членів «інтервенційних груп» в Ульмі в 1958 році, після яких відбувся арешт і суд над Адольфом Айхманом, і завершуючи франкфуртським процесом над тюремниками Аушвіцу між груднем 1963 та серпнем 1965 року, ці процеси стали першою за весь післявоєнний час можливістю для колишніх в’язнів публічно заговорити про те, що вони пережили. Водночас двадцятирічний Статут про термін давності щодо вбивств було подовжено (хоча ще не скасовано).

Значною мірою до такої зміни настроїв призвела хвиля антисемітського вандалізму наприкінці 1950-х років та зростання очевидності того, що молоді німці геть нічого не знають про Третій райх: їхні батьки нічого їм не розповідали, а вчителі уникали цієї теми. Починаючи з 1962 року, десять західнонімецьких земель оголосили, що тепер історія 1933‒1945 років, зокрема винищення євреїв, стане обов’язковим предметом в усіх школах. Відтак припущення Конрада Аденавера, яке він зробив одразу після війни, вивернули навиворіт: здоров’я німецької демократії тепер вимагало того, щоб про нацизм пам’ятали, а не забули. Увагу одразу ж звернули на геноцид та «злочини проти людяності», а не на «воєнні злочини», з якими до того часу насамперед асоціювався націонал-соціалізм. Нове покоління мало бути обізнаним з природою і масштабом нацистських звірств. Популярні журнали на кшталт Stern та Quick більше не могли применшувати значущості таборів так, як у 1950-х, або співати оди «хорошим» нацистам. Суспільство почало потроху дізнаватися про неприйнятність та непристойність нещодавнього німецького минулого.

Зміни не варто перебільшувати. У шістдесятих і західнонімецький канцлер (Кізінґер), і федеральний президент (Ганс Любке) були колишніми нацистами — молодші експерти, як ми пам’ятаємо з розділу 12, одразу зауважили цю разючу невідповідність тому образу, який створювала для себе Боннська республіка. Однією справою було сказати правду щодо нацистів, а геть іншою — визнати колективну відповідальність німецького народу: щодо цього більшість політичного класу Німеччини все ще зберігала мовчання. Крім того, попри те, що кількість західних німців, які вважали, що Гітлер став би одним із найвидатніших державних діячів Німеччини, «якби не війна», зменшилася від 48% у 1955 році до 32% — у 1967-му, останні цифри (нехай вони і репрезентували переважно відповіді старших респондентів) навряд чи були обнадійливі.

Справжні зміни відбулися впродовж наступного десятиліття. Через поєднання низки подій — Шестиденної війни між арабами й ізраїльтянами в 1967 році, ставання на коліна канцлера Брандта перед меморіалом Варшавського гетто, убивства ізраїльських спортсменів на Олімпіаді в Мюнхені в 1972 році та, насамкінець, показу по німецькому телебаченню мінісеріалу «Голокост» у січні 1979 року — євреї та їхні страждання очолили німецький порядок денний. З усього цього найважливішим був телевізійний серіал. Чистий продукт американського комерційного телебачення — з простою історією, переважно двомірними персонажами та наративом, який має викликати максимальне емоційне зворушення — «Голокост» (як