Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Після поразки Німеччини багато євреїв у Східній Європі дотримувалися стратегії виживання, яку практикували під час війни: вони приховували своє єврейське походження від колег, сусідів і навіть власних дітей, розчиняючись, як могли, у післявоєнному світі та відновлюючи принаймні вигляд нормального життя. І не лише в Східній Європі. У Франції, де нові закони забороняли відверто антисемітську риторику, притаманну довоєнному публічному дискурсу, спадщина Віші нікуди не зникла. Табу пізнішого покоління ще не вкоренилися, а поведінка, яку з часом стали вважати поганим тоном, була ще прийнятною. Як і в 1930-х, не обійшлося без лівиці. У 1948 році депутат парламенту, комуніст Артур Рамет привернув увагу до деяких провідних політиків-євреїв — Леона Блюма, Жуля Мока, Рене Маєра, — щоб порівняти їх із парламентарями з його власної партії: «У нас, комуністів, французькі тільки імена» (це твердження було таким же грубим, як і неправдивим).

За цих обставин більшість європейських євреїв стояли перед складним вибором: виїхати (до Ізраїлю, щойно його було створено, чи Америки, після того як її двері відчинилися в 1950 році) або ж мовчати та, наскільки це можливо, залишатися непомітними. Безперечно, багато з них відчували нездоланне прагнення говорити та свідчити. За словами Прімо Леві, «абсолютна, патологічна жага оповіді» змусила його описати все, що він щойно пережив. Та, з іншого боку, доля самого Леві доволі показова. Коли він у 1946 році запропонував «Se questo è un uomo», історію свого ув’язнення в Аушвіці, провідному італійському видавництву лівого спрямування Einaudi, йому категорично відмовили: опис переслідування та виживання, який Леві почав зі своєї депортації як єврея, а не як учасника Опору, не узгоджувався з піднесеними версіями італійців про загальнонаціональний антифашистський опір.

Натомість «Se questo è un uomo» надрукувало маленьке видавництво накладом тільки 2500 примірників, більшість із яких залишилися непроданими на складі у Флоренції та були знищені великою повінню через двадцять років. Мемуари Леві «Чи це людина?» вийшли друком у Британії лише в 1959 році, де продали лише кілька сотень примірників (американське видання під назвою «Виживання в Аушвіці», яке вийшло через двадцять років, також не продавалося). Gallimard, найпрестижніше французьке видавництво, довгий час утримувалося від купівлі будь-яких книжок Леві; тільки після його смерті в 1987 році його робота та його значущість почали здобувати у Франції визнання. Тож Прімо Леві, як і його тему, упродовж багатьох років майже не чули: ніхто не слухав. У 1955 році він зауважив, що говорити про табори стало «неделікатно» — «можна наразитися на звинувачення в непристойній показушності чи у виставлянні себе жертвою». Джуліана Тедескі, яка також пережила Аушвіц, говорила про те саме: «Я зустрічала людей, які нічого не хотіли знати, тому що, зрештою, італійці також страждали, навіть ті, хто не був у таборах… Вони казали: “Заради бога, це вже в минулому”, — і я довго мовчала»[641].

Навіть у Великій Британії про Голокост не згадували публічно. Подібно до того, як символом концтабору для французів був Бухенвальд із чітко облаштованими відділами для політичних в’язнів-комуністів, у післявоєнній Британії знаковим образом нацистського табору став не Аушвіц, а Берген-Бельзен (який звільнила британська армія); а напівмертвих в’язнів, яких знімали і показували в новинних випусках у кіно наприкінці війни, зазвичай не називали євреями[642]. У післявоєнній Британії євреї також намагалися не привертати до себе уваги та тримати свої спогади про собі. Описуючи в 1996 році своє дитинство в Англії як сина батьків, які вижили в таборі, Джеремі Адлер згадував, що тимчасом як удома обговорювати Голокост можна було вільно, поза ним тема була забороненою: «Мої друзі могли вихвалятися тим, як їхній тато воював з Монті в пустелі[643]. Але про те, що пережив мій батько, говорити було не дозволено. Донедавна цьому досвіду не було місця. На проходження публічного циклу від придушення до одержимості темою Голокосту в Британії знадобилося близько п’ятдесяти років»[644].

Що з позиції сьогодення дивує найбільше, то це всезагальний характер цього нехтування. Голокост євреїв було викреслено з пам’яті не лише в тих країнах, які справді мали вагомі підстави про це не думати — як, скажімо, в Австрії (на яку припадала тільки десята частина населення довоєнної Німеччини, але з якої походив кожен другий охоронець концтаборів) чи Польщі; а й також в Італії, де більшості населення не було чого соромитися, чи в Британії, де загалом воєнний час згадували з гордістю і навіть деякою ностальгією. Цьому, звичайно, сприяло швидке розв’язання «холодної війни»[645]. Але були й інші причини. Більшість європейців не пов’язували Другу світову війну з євреями (за винятком тих випадків, коли їх у ній звинувачували), а будь-яке припущення, що стражданням євреїв може бути відведене чільне місце, викликало глибоке обурення.

Голокост був лише однією з багатьох речей, які люди хотіли забути: «У ситі післявоєнні роки… європейці заховалися за колективною амнезією» (Ганс Маґнус Енценсберґер). Після компромісів із фашистськими управлінцями й окупаційними силами, колаборації з військовими установами та керівниками, особистих принижень, матеріальних труднощів й особистих трагедій мільйони європейців мали власні вагомі підстави відвернутися від нещодавнього минулого або навіть підкоригувати спогади. Те, що французький історик Анрі Руссо пізніше назвав «синдромом Віші» — розтягнутий на десятиліття складний процес визнання того, що сталося під час війни, та загальне бажання стерти спогади або ж змінити їх так, щоб вони не руйнували слабких зв’язків післявоєнного суспільства, — жодним чином не стосувалося суто Франції.

Кожна окупована країна в Європі розвинула свій власний «синдром Віші». Наприклад, митарства італійців у часи війни — як усередині країни, так і в тюремних таборах — відвертали увагу від страждань, яких італійці завдали іншим: приміром, на Балканах або в італійських африканських колоніях. Історії, які нідерландці або поляки розповідали самим собі про війну, десятиліттями підтримували в країні національний образ: нідерландці, зокрема, надавали велике значення своєму образу як країни, що чинила опір, водночас щосили намагаючись забути, що 23 тисячі нідерландців пішли до Ваффен-СС добровольцями, створивши найбільший контингент у Західній Європі. Навіть Норвегія якимсь чином мала дати раду пам’яті про те, що більш ніж кожен п’ятий її офіцер добровільно вступив до неонацистької партії Відкуна Квіслінґа «Національна єдність» до або після квітня 1940 року. Але тимчасом як звільнення, опір і депортованих — і навіть героїчні поразки на кшталт