Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Це був і правильний, і водночас хибний діагноз. Ніхто не піддавав сумніву те, що деякі переваги держави добробуту, які були запроваджені й усталені на піку післявоєнного буму, тепер перетворилися на відчутний тягар. Кожен німецький працівник чи працівниця, які втратили роботу, мали право на отримання 60% від свого останнього зарплатного пакета впродовж наступних тридцяти двох місяців (67%, якщо вони мали дитину). Після цього щомісячні виплати зменшувалися до 53 (чи 57) відсотків — без граничного терміну виплат. Не зрозуміло, чи часом ця подушка безпеки не знеохочувала людей шукати заробітку. Але вона мала свою ціну. Через розмитість правил, метою яких було захистити інтереси працівників на робочому місці, працедавцям більшості країн ЄС було складно звільняти штатних працівників (особливо у Франції). Наслідком такої політики стало їхнє небажання наймати людей, що, відповідно, вперто підтримувало високі показники безробіття серед молоді.
З іншого боку, те, що за американськими стандартами європейські економіки були зарегульовані та негнучкі, не означало, що вони обов’язково неефективні чи непродуктивні. У 2003 році за оцінкою продуктивності в розрахунку на робочу годину економіки Швейцарії, Данії, Австрії та Італії були співвідносні із США. За тим самим критерієм Ірландія, Бельгія, Норвегія, Нідерланди та Франція (саме так) виробляли більше, ніж Сполучені Штати. Якщо Америка загалом все ж таки була продуктивнішою (якщо американці виробляли більше товарів та послуг і заробляли більше грошей), то лише тому, що більша частка серед них працювала за наймом; вони працювали більше годин, ніж європейці (у 2000 році в середньому на триста годин); а їхні відпустки були рідшими та коротшими.
Тимчасом як британці офіційно мали право на 23 дні оплачуваної відпустки на рік, французи — на 25, а шведи — на не менш ніж 30, багато американців мали погоджуватися на менш ніж половину цього періоду, залежно від місця їхнього проживання. Європейці зробили свідомий вибір менше працювати, менше заробляти — та жити краще. В обмін на їхні надзвичайно високі податки (ще одну перешкоду для зростання та інновацій в очах англо-американських критиків) європейці отримували безкоштовні або майже безкоштовні медичні послуги, ранній вихід на пенсію та надзвичайне розмаїття соціальних і державних послуг. Завдяки середній школі вони були більш освічені, ніж американці. А ще жили безпечніше та — частково з цієї причини — довше, мали краще здоров’я (незважаючи на те, що набагато менше на нього витрачали[634]) і значно рідше бідували.
Це була «європейська соціальна модель». Поза сумнівом, вона коштувала дуже дорого. Але те, що вона обіцяла безпеку робочого місця, прогресивне оподаткування й великі соціальні виплати, більшість європейців сприймала як втілення негласного договору між урядом та громадянами, а також між самими громадянами. Згідно зі щорічними опитуваннями Євробарометра, абсолютна більшість європейців вважала, що причиною бідності були соціальні обставини, а не особиста неспроможність. Вони також заявляли про готовність платити вищі податки, якщо їх спрямовували на зменшення бідності.
Такі настрої були очікувано поширені в Скандинавії і майже так само властиві Британії, Іспанії чи Італії. У Європі існував широкий міжнародний, незалежний від класу консенсус щодо обов’язку держави захищати громадян від зрадливої долі чи ринку: ані підприємства, ані держава не повинні були ставитися до громадян як до замінних гвинтиків виробництва. Соціальна відповідальність й економічна перевага не мали бути взаємозаперечними — «зростання» заслуговувало на похвалу, але не за будь-яку ціну.
Ця європейська модель мала кілька різновидів: «нордичний», «рейнський» та «католицький», а всередині кожного існували власні варіації. Їх об’єднував не окремий набір послуг чи економічних дій і не рівень державного залучення. Це радше було відчуття (часом виписане в документах і законах, часом — ні) балансу суспільних прав, громадянської солідарності та колективної відповідальності, які «пасували» сучасній державі та були в ній можливі. Сукупні результати могли дуже відрізнятися у, скажімо, Італії та Швеції. Але суспільний консенсус, на якому вони ґрунтувалися, багато громадян вважали офіційним зобов’язанням. Коли у 2004 році канцлер Німеччини — соціал-демократ запровадив зміни в системі соціальних виплат країни, то наразився на бурю суспільних протестів, аналогічно до тієї, з якою зіткнувся ґоллістський уряд у Франції, який десять років тому запропонував подібні реформи.
Різноманітні спроби уникнути вибору між європейською соціальною солідарністю й американським типом економічної гнучкості мали місце ще з 1980-х років. Молодше покоління економістів та підприємців, дехто з яких провів певний час в американських бізнес-школах чи компаніях і був розчарований тим, що вони вважали негнучкістю європейського бізнес-середовища, переконувало політиків у необхідності «спростити» процедури та заохочувати конкуренцію. Влучно названі «Gauche Américaine» (американські ліві) у Франції заходилися звільняти лівицю від антикапіталістичного комплексу, зберігаючи водночас її соціальну свідомість; у Скандинавії шкідливі наслідки високого оподаткування обговорювали (хоч і не завжди визнавали) навіть у соціал-демократичних колах. Правиця була змушена визнати потребу в соціальному забезпеченні, тоді як лівиця — переваги прибутку.
Спроби поєднати найкраще з обох боків невипадково збіглися з пошуком проєкту, що міг би замінити віджилу дискусію між капіталізмом та соціалізмом, яка понад століття формувала основу західної політики. На короткий час наприкінці 1990-х результатом став так званий «Третій шлях», який нібито поєднував захоплення необмеженим капіталістичним виробництвом із належним усвідомленням соціальних наслідків і колективних інтересів. Навряд чи це можна було вважати новою ідеєю: по суті, вона мало чим доповнювала «соціально орієнтовану ринкову економіку» 1950-х років Людвіґа Ергарда. Але політика, особливо постідеологічна, стосувалася форми; і саме форма третього шляху, створеного за моделлю успішного «зведення» лівого та правого підходів Білла Клінтона, й сформульована насамперед новим лейбористом Тоні Блером, привабила спостерігачів.
Блер, звичайно, мав деякі унікальні з погляду його часу та місця переваги. У Великій Британії Марґарет Тетчер сильно пересунула політичний центр управо, тоді як попередники Блера на чолі лейбористів зробили брудну роботу щодо знищення старої партійної лівиці. Отож у післятетчерівській атмосфері Блер міг здаватися переконливо прогресивним і «європейським», лише схвально говорячи про перевагу правильно розподілених державних послуг; тим часом його загальновідоме захоплення приватним сектором і намагання у своїх політичних кроках сприяти дружньому до бізнесу економічному середовищу впевнено закріпило за ним місце в «американському» таборі. Він тепло відгукувався щодо приведення Британії в лоно Європи; але водночас наполягав на тому, щоб його країна залишалась осторонь європейського законодавства, яке стосувалося соціального захисту
