(учасниками) боржника — юридичної особи, що виникли з такої участі. Склад і розмір грошових зобов’язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням процентів, які зобов’язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі до господарського суду заяви про порушення провадження в справі про банкрутство. Не дозволяє віднести до податкових відносин і класифікація судових процедур, які застосовуються щодо боржника: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута. Більш того, визначення ст. 5 цього Закону, що регулює провадження у справах про банкрутство, не дозволяє його віднести до податкового. Провадження у справах про банкрутство регулюється цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України. Законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України «Про банки і банківську діяльність». Розділом V Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ регулюється утворення тимчасової адміністрації та процедури її діяльності під час ліквідації банків. Згідно зі ст. 75 цього Закону, Національний банк України зобов’язаний призначити тимчасову адміністрацію у разі загрози платоспроможності банку. Національний банк України має право призначити тимчасову адміністрацію банку в разі: 1) двох або більше порушень банком законних вимог Національного банку України; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу банку на 30 відсотків протягом останніх 6 місяців; 3) якщо банк протягом 5 робочих днів не виконує 10 і більше відсотків своїх прострочених зобов’язань; 4) арешту або набрання законної сили обвинувальним вироком щодо злочинних діянь керівників банку; 5) вчинення банком дій щодо приховування рахунків, будь-яких активів, реєстрів, звітів, документів; 6) необґрунтованої відмови банку в наданні документів чи інформації, передбачених цим Законом, уповноваженим представникам Національного банку України; 7) наявності публічного конфлікту у керівництві банку; 8) наявності клопотання банку про призначення тимчасової адміністрації; 9) здійснення банком операцій з високим рівнем ризику, які призвели або можуть призвести до втрати активів або доходів; 10) порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів. Із цих підстав до податкових відносин із певними умовами можна віднести останнє, оскільки відмивання доходів безпосередньо пов’язано з розміром податкового зобов’язання. Але в цій ситуації і треба встановити межу протидії таким явищам у режимі податкового регулювання та в режимі застосування норм банківського законодавства. Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов’язків негайно після прийняття рішення про її призначення. Керівником тимчасової адміністрації є тимчасовий адміністратор, який призначається Національним банком України. Національний банк України має право призначити одну й ту саму особу тимчасовим адміністратором двох і більше банків. Національний банк України має право на період тимчасової відсутності тимчасового адміністратора уповноважити на виконання його функцій особу, яка відповідає вимогам, встановленим цим Законом до тимчасового адміністратора. Національний банк України призначає тимчасову адміністрацію на термін до одного року. Національний банк України має право продовжувати дію тимчасової адміністрації для системоутворюючих банків на термін до одного року. Стаття 2. Внесення змін до Податкового кодексу України
2.1. Зміна положень цього Кодексу може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу.
Стаття, що містить загальний припис, який характеризує практично будь-яке галузеве або інституційне законодавство. Фактично її можна було б виділити як окремий пункт ст. 1 «Сфера дії Податкового кодексу України» або ст. 3 «Податкове законодавство України». Наголос на тому, що зміна положень Кодексу можлива виключно шляхом внесення змін до нього, закріплює неможливість корегування податкового законодавства бюджетними законами (перш за все законами України, якими приймається річний бюджет). Водночас проект Податкового кодексу України в редакції від 21.09.2010 р. передбачав досить суперечливе визначення «спеціальних законів з питань оподаткування». Таких законів, згідно із ст. 3 цього Кодексу, взагалі немає серед тих актів, які складають податкове законодавство України. Що мали на увазі під поняттям спеціального закону, особливо в ситуації, коли Податковий кодекс України намагається закріпити конструкцію регулювання відносин виключно цим кодифікованим актом, є не лише незрозумілим, а й штучним. До того ж здається штучним взагалі використання поняття «спеціального закону з питань оподаткування». Недоцільність використання такого поняття пояснюється тим, що може скластися уява про наявність і «загального закону з питань оподаткування», чого взагалі немає. Роль такого узагальненого закону і виконує власне Податковий кодекс України.
Стаття 3. Податкове законодавство України
3.1. Податкове законодавство України складається з Конституції України; цього Кодексу; Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виникають у зв’язку з оподаткуванням ввізним або вивізним митом операцій з переміщення товарів через митний кордон України (далі — законами з питань митної справи); чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання цього Кодексу та законів з питань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими цим Кодексом.
3.2. Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Податкове законодавство, виступаючи формою реалізації податково-правових норм, містить досить широке коло нормативних актів, які регулюють відносини оподаткування. Основу податкового законодавства становили закони і найбільш важливі підзаконні акти (у більшості випадків — прирівняні до законів. Такими свого часу були декрети Кабінету Міністрів України 1992–1993 років). Інакше кажучи, це нормативні акти, що встановлюють основні права й обов’язки учасників податкових відносин, цілісний правовий механізм справляння окремого податку чи збору. Принципово змінюється ситуація з прийняттям Податкового кодексу України. Цей кодифікований акт складається із норм, які саме і охоплюють регулювання всіх найважливіших відносин у сфері оподаткування.
Термін «законодавство» досить широко використовується переважно у значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту або іншу сферу суспільних відносин і є джерелами певних галузей права. Цей термін без визначення його змісту використовує й Конституція України. У законах, залежно від важливості й специфіки врегульованих суспільних відносин, цей термін
