Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити - Дейл Карнегі
Я переконаний, що розуміння справжньої цінності речей — це найважливіша таємниця, знання якої дозволяє знайти душевний спокій. Я вважаю, що ми зараз же позбудемося п'ятдесяти відсотків неспокою, якщо зможемо розробити власний золотий стандарт, за яким оцінюватимемо важливість тих чи інших речей і подій для нашого життя.
Отже, щоб подолати звичку турбуватися, дотримуйтеся Правила 5.
Тільки-но у вас з'явиться бажання розбити собі лоба задля досягнення мети, яка цього не варта, зупиніться і поставте собі три запитання.
1. Чи справді ця мета важлива для мене?
2. На яку позначку мені слід встановити «обмежувач збитків», аби вчасно зупинитися і забути про нікчемні наміри?
3. Скільки коштує цей свисток? Чи не переплатив я за нього?
Розділ 11
Не намагайтеся «пиляти тирсу»
ишучи цю фразу, я можу визирнути з вікна і побачити відбитки лап динозавра у моєму садочку — вони викарбувані у глині й камені. Я придбав їх у музеї Пібоді Єльського університету. В мене є лист від доглядача цього музею, в якому повідомляється, що цим відбиткам 180 мільйонів років. Навіть несосвітенному дурневі не спаде на думку спробувати повернутися у минуле на 180 мільйонів років для того, щоб змінити ці відбитки. Не меншим безглуздям було б непокоїтися через те, що ми не можемо цього зробити. Проте більшість людей саме це і робить. Так, ми можемо спробувати змінити наслідки події, яка сталася 180 секунд тому, але ми, звісно, не можемо втрутитися в неї і змінити її перебіг.У цьому світі існує лише один спосіб отримати користь від минулого. Для цього треба спокійно проаналізувати помилки, яких ми припустилися, щоб не повторювати їх у майбутньому.
Я переконався, що це справді так. Але чи завжди вистачало мені сміливості і розуму діяти саме так? Щоб дати відповідь на це запитання, дозвольте мені розповісти вам про один цілком фантастичний випадок, який трапився зі мною багато років тому. А сталося тоді ось що: понад триста тисяч доларів моїх заощаджень пішли за вітром, і я не отримав жодного цента прибутку. Почалося все з того, що я створив велике підприємство в галузі освіти для дорослих, відкрив відділення в багатьох містах країни і не шкодував грошей на покриття поточних видатків і витрат на рекламу. Я був такий заклопотаний викладацькою справою, що не мав ні можливості, ні бажання контролювати фінанси. Я був надто наївний і не розумів, що мені потрібен розумний і пильний фінансовий директор.
Та ось минув рік, і я дізнався про реальний стан справ — дійсність витверезила й приголомшила мене. Я зрозумів, що, попри значні капіталовкладення в організацію курсів, вони не дали мені ніякого пожитку. Після того як я з'ясував це, мені слід було б зробити два кроки. По-перше, слід було звернутися до здорового глузду і вчинити так, як вчинив Джордж Вашингтон Карвер, темношкірий учений, що втратив сорок тисяч доларів, бо луснув банк, де вони зберігалися. Коли хтось зі студентів запитав його, чи йому відомо про те, що він зубожів, вчений відповів: «Так, я щось про це чув», і спокійно продовжив читати лекцію. Він просто забув про цю втрату, причому так ґрунтовно, що ніколи більше не згадував про неї.
По-друге, мені слід було б проаналізувати свої помилки і здобути науку на все подальше життя.
Але, відверто сказати, я не зробив ні першого, ні другого. Натомість я поринув у неспокій. Місяцями я жив, наче у тумані. Я втратив сон і апетит. Замість того, щоб здобути науку з цієї величезної помилки, я повторив її (щоправда, вже у меншому масштабі!).
Мені дуже ніяково зізнаватися у такій безрозсудній поведінці, але багато років тому я переконався, що «легше навчити двадцятеро людей тому, що робити в тій чи іншій ситуації, ніж стати тим одним із цих двадцятьох, який зможе цьому навчитися».
Мені, на жаль, не довелося учитися в школі ім. Джорджа Вашингтона в Нью-Йорку в класі Пола Брендвайна, того самого вчителя, у якого навчався Аллен Сондерс.
Містер Сондерс розповідав мені, як викладач курсу гігієни Пол Брендвайн дав йому один із найцінніших уроків у його житті.
«Я був ще підлітком, але вже тоді мав звичку непокоїтися з будь-якого приводу, а то й просто так. Я зазвичай нервував і хвилювався через свої помилки. Здавши на перевірку екзаменаційну роботу, я не спав цілу ніч і гриз нігті, тому що боявся провалу. Я постійно непокоївся за те, що зробив, і журився, що не зробив цього по-іншому. Мені весь час здавалося, що я щось не так сказав чи вчинив.
Якось вранці наш клас увійшов до наукової лабораторії, де на нас чекав учитель містер Брендвайн. На його столі на видноті стояла пляшка молока. Ми розсілися за партами і з подивом втупили очі у пляшку, не розуміючи, як вона стосується до уроку гігієни. Раптом Пол Брендвайн підвівся і жбурнув цю пляшку в мийку. Пляшка з гуркотом розбилася, а він голосно вимовив: „Не плачте за розлитим молоком! Втраченого не повернеш!“
Потім він звелів нам підійти до мийки і поглянути на скалки. „Дивіться уважніше, — сказав він, — я хочу, щоб ви запам'ятали цей урок на все життя. Молоко розлилося, його вже немає — ви бачите, що воно збігло у каналізаційну трубу. Ніякі ваші емоції не здатні повернути його назад — жодної його краплини вже не повернеш. Якби ви були обачнішими і обережнішими, молоко можна було б зберегти. Але зараз вже надто пізно. Все, що ми можемо зробити, — це списати його з рахунку, забути про нього і рухатися далі“.
Ця невеличка вистава надовго закарбувалася у моїй свідомості. Я пам’ятав її і тоді, коли забув усе — і стереометрію, і латину. Насправді, з погляду практичного життєвого досвіду, цей урок дав мені значно більше, ніж решта всіх предметів, які ми вивчали за чотири роки перебування у школі. Цей досвід навчив мене, по можливості, не розливати молока, та якщо
