Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

— трибунальні. І один із них готувався читати якийсь папір, мабуть, вирок, і в моторошній тиші шелестіння того паперу пролунало, як звук смерті, а на нього невидимою хвилею наповзало ще одне шелестіння, зляканий шепіт тисяч голосів: «Кирпонос... Кир-понос... Кирпонос...»

Сам командуючий Особливим Київським військовим округом, що став тепер Південно-Західним фронтом, генерал-полков-ник Кирпонос зі своїм штабом, з генералами, в червоних лампасах, і полковниками, в рипливому новісінькому реміняччі командирської амуніції, був присутній, особисто керував цим нелюдським уроком, де залякування смертю нібито повинно було загартувати ще незміцнілі молоді серця, вселити в них сталь і мужність. Трибуналець читав. Рядовий такої-то частини, родом із Смоленської області, народився такого-то року, першого дня війни під Рава-Руською перебіг до ворога, добровільно здався фашистам, зрадив Батьківщину, був завербований, пройшов курси диверсантів, був скинутий на парашуті на станцію Дарниця, подавав ракетами сигнали німецьким нічним бомбардувальникам, був затриманий, у всьому признався, вирок: смерть.

І вже команда, і вже залп — короткий, болісний, різучий, і русявий смоленський хлопець (чи не такого через п'ять років змалює Андрій Малишко в своїй поемі «Прометей»: «О мій русявий Прометею, загублений в ночах війни!...»?) мовчки падає в глибоку яму, а ті троє високі й сухі, як довколишні сосни, підходять туди й по черзі стріляють з пістолетів, контрольні постріли, щоб не ожив, щоб добити, щоб...

Тоді не думалося ні про що, порожньо в голові, порожньо в душі, де ти, що з тобою, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами — не зміг би пригадати й на страшнім суді. Тільки й запам’яталося, що все було залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне, і Кирпонос з усіма його генералами і полковниками — теж ніби залізні.

Лише згодом, коли вже пройшов війну і навчився бачити, думати і розуміти, згадуючи той перший страшний урок залякування, жахався: як вони, всі оті генерали і сам Кирпонос, який згодом загинув геройською смертю, як вони могли? Адже той смоленський юнак не був ні зрадником, ні диверсантом, ні парашутистом (безглузде саме припущення, щоб за якихось десять — п’ятнадцять днів простий піхотинець пройшов такий вишкіл), він був безвинною жертвою, бо для генералів (і ще для когось, аж до вусатого кремлівського катюги) конче потрібні були винні, жертви, потрібен був «матеріал» для залякування.

За перші неповні чотири місяці війни, з 22 червня по 10 жовтня 1941 року, за постановами особливих відділів НКВД і за вироками військових трибуналів було розстріляно 10201 чоловік, з них перед строєм — 3321 (це з довідки, надісланої народному комісару внутрішніх справ СРСР Берії комісаром держбезпеки 3-го рангу Мільштейном).

І, напевне ж, не тільки Кирпонос власною особою освячував ті нелюдські, неправедні екзекуції, а й генерали Тюленєв на Південному фронті, Тимошенко і Жуков на Західному, Мерецков на Північному. Кирпонос був, як усі сталінські генерали, не гірший і не кращий, просто його військова доля склалася інакше: він єдиний з усіх радянських генералів такого рангу не був розстріляний Сталіним, не дослужився (на горах мільйонів трупів наших солдат) до маршала, а загинув чесною смертю в бою, за що ми й пам'ятаємо його і згадуємо ось уже понад півстоліття.

Власне, про все це читач довідається з книжки Федора Моргуна*, до якої я пишу це коротке вступне слово, хоч сам матеріал, на якому вона побудована, промовляє сам за себе і, щиро кажучи, ніяких вступних слів не потребує. Про генерала Кирпоноса почали писати десь років через двадцять після закінчення війни. Здається, перша така стаття була в московському «Военно-историческом журнале» в 1964 році. Тоді в Києві вийшла книжка Г. Андреева і І. Вакурова «Генерал Кирпонос», а на Київській кіностудії ім. Довженка був поставлений режисером В. Денисенком за сценарієм В. Земляка художній фільм. Книжка Ф. Моргуна доповнює все відоме про генерала Кирпоноса новими даними не про нього самого, а про тих простих людей, яких генерал покликаний був захищати, а насправді вони самі стали на його захист, у найтяжчу, найтрагічнішу хвилину прийшли на поміч і виручку йому і його війську. Тоді, влітку сорок першого року, на величезних просторах України сталася подія, незнана в історії всіх відомих війн, ніким не відзначена, не зафіксована, не задокументована: не гігантська, до зубів озброєна армія захищала свій народ від ворожого нашестя, а народ захищав свою армію!

Саме про це спробував розповісти в своїй книжці Федір Моргун, у книжці, яка органічно входить до його недавно написаної книги-сповіді «Безсмертна душа України», де ми, як і в багатьох його попередніх творах, знов бачимо Федора Трохимовича людиною високої пристрасті й чесності, вірною своїм життєвим принципам, послідовною у відстоюванні істини і справедливості. Багато років Ф. Моргун був партійним керівником Полтавської області, але на відміну від усіх інших керівників обласного, республіканського і всесоюзного масштабу, не став примітивним службіс-том, що тільки й знає «виконувати план» та «забезпечувати поставки», а проникся до глибини душі долею простих людей, їхнім життям щоденним, долею нашої землі, її захистом і збереженням. Він не обмежився тільки сущим, тільки тим, що сьогодні на землі, а й усім тим, що заховане в ній, що вже пішло в землю, стало нею і стало нашою пам'яттю. Бо на землі й у землі живуть не тільки живі, а й мертві, мертві нікуди не діваються, вони завжди з нами, довкола нас. І ті, в кому не вбита совість, знають це, розуміють і роблять усе для пошанування їхньої пам'яті.

Совість у людях вбивали не тільки фашисти. Більшовики намагалися замінити її марксизмом-ленінізмом. Сьогодні дехто пробує підставити на їх місце так звані ринкові відносини. А що людина без совісті? Згадаймо гіркий монолог Бориса Годунова з пушкінської трагедії:

Ох! відаю: ніщо не може нам

Серед скорбот житейських спокій дати,

Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.

Так, чистою, вона горує завжди Над злобою, над темним поговором.

Та плямина єдина лиш на ній,

Єдина випадково завелася —

Тоді — біда! Немовби від чуми Згорить душа, отрута сповнить серце,

Як молотком заб'ють в ушах докори,

І млосно так, і морок туманіє,

І хлопчики скривавлені в очах...

І втік би геть, та нікуди... як страшно!

Так, горе тим, хто совість заплямив*

Федір Моргун належить до тих небагатьох, хто зберіг у собі совість, у кому вона живе, тривожна, болісна, чесна, і саме совість, а не просто почуття або пусте марнослів'я, диктує йому рядки його пристрасних книжок,