Хто і де зірвав бліцкриг - Федір Трохимович Моргун

Громадяни, які обирають державних і політичних лідерів! Пам'ятайте, що якщо ваші обранці на найвищі державні і партійні пости не ставляться до питання охорони природи як до найважливішого питання, то вони не заслуговують вашого довір'я.

Для успішного вирішення проблем охорони довкілля на всій планеті необхідно всього лише 7—8 відсотків бюджету індустріально розвинутих держав. Ось над чим слід добре подумати урядам провідних країн світу — і здійснити відповідальні кроки, а не продовжувати нищівну гонку виробництва зброї тотального взаємознищення.

Полтавці, бєлгородці, українці і росіяни. Слов'яни, германці, романці, китайці й японці, індуси і пакистанці, християни і мусульмани, євреї й араби, всі народи, раси і племена! Ми повинні, ми зобов'язані стати братами і відвернути екологічну катастрофу, що насувається, масштабів якої ще не знала історія людства.

Керівники держав і політичні лідери! Уважно придивіться і прислухайтесь: ви побачите і почуєте, що змордована природа і діти Землі стукають у двері ваших кабінетів, волають до вашої совісті і серця. Не бійтеся бути святими! Не залиште без уваги ці заклики, використайте владу, щоб урятувати планету, природу і людей.

Над Землею ніколи не згасне благовіст свободи і спасіння. В які б тоги не вбиралися слуги сатани типу Гітлера і Сталіна, їм не знищити надії всіх людей світу бути братами.

Настав час нам, нині живущим, оголосити війні, її організаторам і паліям — анафему!

Віднині і на віки вічні...

Шануймо полеглих. Шануймо живих. Шануймося в ім'я тих, хто повинен народитися...

Полтава, листопад 2005 р.

Після підписання ганебного договору в серпні 1939 р. Вожді радіють... Тоді Сталін проголосив тост за здоров’я Гітлера і за успіхи фюрера у досягненні своїх цілей. А його головну мету вождь добре знав, бо у Радянському Союзі Сталін був найпершим і найуважнішим читачем маніфесту головного фашиста «Майн Кампф», в якому Гітлер з цинічною відвертістю писав про знищення слов’ян, захват України та інших земель на Сході Європи.

Отримавши текст договору, підписаний у Москві, Гітлер, в екзальтації, несамовито кричав у оточенні своїх наближених соратників: * Тепер світ біля моїх ніг!!!»

Реакція народу. Радянські люди слухають повідомлення про початок війни. 22 червня 1941 р.

Генерали і маршали, командуючі фронтами радянських військ (зліва направо): маршал Конєв, маршал Толбухін, маршал Василевський, маршал Ма-линовський, маршал Жуков, маршал Говоров, маршал Рокосовський, генерал Єрьоменко, маршал Мерецков, генерал Баграмян.

Такий вигляд мав Сталінград у січні 1943 р.

Гітлер з представниками генералітету (зліва направо): начальник верховного командування вермахту Кейтель, головнокомандуючий групою армій «А» фон Рундиїтедт, головнокомандуючий групою армій «Б» фон Бок, рейхс-мар-шал Герінг, Гітлер, головнокомандуючий сухопутними військами фон Браухич, головнокомандуючий групою армій «Ц» Ріттер фон Лєеб, командуючий 12-ою армією генерал Ліс.т, командуючий 4-ою армією фон Клюге, командуючий 1-ою армією генерал Віцлебен, командуючий 6-ою армією генерал фон Рейхенау. 1940 р.

Така доля солдатів вермахту у Сталінграді. Вбитих роздягали ті, хто залишився живим, щоб не загинути від жорстоких морозів.

Під дулами фашистських гвинтівок полонені червоноармійці копають собі могилу. 1941 р.

На шляху до фашистських концтаборів. Після боїв під Харковом у травні 1942 р.

Колони німецьких військовополонених у Москві. 17 червня 1944 р.

Академік Т. С. Мальцев (другий зліва) з ветеранами війни села Люджа Сумської області. Тут восени 1943 р. затнув його син — агроном, молодший лейтенант Костянтин Мальцев.

Син автора Володимир з дідусем

— Олізаром Безручком, що обороняв Київ, був поранений під Лубнами, під обстрілом танків Гудеріана вивезений із котла, — біля самохідки, командиром якої О. М. Безручко закінчив Велику Вітчизняну війну в Берліні і був учасником параду Перемоги на Красній площі у Москві. Його спогади також використані автором у цій книзі.

Автор (праворуч) з ветеранами Великої Вітчизняної війни та онуками Ганною, Максимом і Богданом покладають квіти до меморіалу визволителям Полтави.

Замість післяслова

Мені не хочеться повертатися в війну. А вона вперто сниться, мучить кошмарами, катує жорстокою повторюваністю видінь: тільки проти мене одного вся залізна, нелюдська сила Європи і цілого світу, ніби проти мене й на мене знов і знов під пекельне завивання йдуть танки, ніби мене знов і знов кидають за колючі дроти концтаборів і знов розстрілюють, розстрілюють, розстрілюють... Вперше я побачив, як розстрілюють людину, на двадцять перший день після початку війни. Наше Друге Київське артилерійське училище кинули на оборону Києва, ми вкопували свої гаубиці на узліссі над річкою Ірпінь, маскували від німецьких літаків, били по невидимих цілях, а ті «невидимі цілі» били по нас, і тоді несподівано вночі нас, першокурсників, посадили в машини (по дві гаубичні обслуги до одного кузова) і повезли через увесь Київ, неосвітлений, принишклий, мовби на віки вмерлий, через дніпровський міст, далі й далі, за Дарницю, за Бровари, в ліси, в сосни, в нетрі, і ми опинилися на безмежній передсвітанковій галявині, обставленій з боків похмурою літерою «П» такими самими, як ми, необстріляними курсантами Першого Київського арт-училища і Київського училища зв'язку, молоденькими бійцями-піхотинцями. У відкритій частині того каре була свіжовикопана довга яма, яка значилася двома горбиками піску, що білів, як смерть, а перед ямою стояв, понуривши русяву стрижену голову, ніби — червоноармієць, тільки простоволосий, босий, без пояса на гімнастерці, зі зв'язаними за спиною руками. Перед ним вишикувалося відділення бійців, у касках, з гвинтівками, що їжачилися холодними багнетами, осторонь, з одного боку — група генералів, всі якісь високі, страшні й хижі, а з другого — троє ще вищих, ще