Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

Тому не можуть визнаватися підбурюванням до злочину заклики, домовленості, поради, які не формують у виконавця наміру вчинити посягання на конкретний об’єкт. Загальні заклики до здійснення злочину, не адресовані до конкретної особи, не є злочином, їх можна розглядати як злочинні лише у випадку, якщо згідно з КК вони містять ознаки самостійного злочину[133].

Невдала співучасть належить до випадків, які можна назвати безнаслідковою співучастю. Приклад невдалої співучасті: коли підбурювач намагається схилити виконавця до злочину, організатор зробив спробу організувати злочин, але виконавець (виконавці) відмовився його вчинити; або виконавець спочатку погодився, але потім відмовився вчинити злочин.

Підбурювач — це не тільки закулісний учасник злочину, що поєднує його з організатором, але і його інтелектуальний творець[134].

Звісно, підбурювача можна називати й інтелектуальним винуватцем злочину, й інтелектуальним виконавцем злочину, однак це може призвести до змішання понять, а відповідно, до помилок у міркуваннях. Термін «підбурювач» найточніше і ємніше характеризує цей вид співучасті.

На практиці зустрічаються випадки, коли підбурювач визнається фактично виконавцем у групі осіб за попередньою змовою. Так, Вироком судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Одеської області від 7 грудня 2001 р. К. В. засуджено за пунктами «а», «в», «і» ст. 93 КК 1960 р. до позбавлення волі строком на 12 років з конфіскацією всього майна, за ч. 3 ст. 142 цього Кодексу — до позбавлення волі строком на вісім років з конфіскацією всього майна, за ч. 3 ст. 140 зазначеного Кодексу — до позбавлення волі строком на три роки, за ч. 2 ст. 2296 того ж Кодексу — до позбавлення волі строком на два роки, за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК — до позбавлення волі строком на 12 років з конфіскацією всього майна, а за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК — до позбавлення волі строком на 13 років з конфіскацією всього майна; К. Р. засуджено за пунктами «а», «в», «і» ст. 93 КК 1960 р. до позбавлення волі строком на 12 років з конфіскацією всього майна, за ч. 3 ст. 142 цього Кодексу — до позбавлення волі строком на вісім років з конфіскацією всього майна, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 того ж Кодексу — до позбавлення волі строком на 12 років з конфіскацією всього майна.

К. В. і К. Р. засуджено за умисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин під час розбійного нападу, а К. В., крім того, — за викрадення чужого майна та незаконне придбання і зберігання наркотичного засобу без мети збуту. Як визнав суд, 7 березня 2000 року, К. В. і К. Р., попередньо домовившись між собою та озброївшись кухонним ножем і газовим пістолетом, у вечірній час прийшли до магазину «24 години», одягли маски й рукавички та увірвалися до приміщення магазину, де вчинили розбійний напад. К. В., погрожуючи пістолетом, зажадав від продавців, подружжя Д-них, віддати всю виручку.

У відповідь на ці дії Д. В., виконуючи свій громадський обов’язок та намагаючись затримати нападників, схопив пляшку горілки і спробував вдарити нею К. Р., але той ухилився від удару.

У зв’язку з такою протидією та виконанням потерпілим свого громадського обов’язку, К. В., діючи узгоджено з К. Р., накинувся на Д. В. з ножем і, завдаючи удари в життєво важливі органи, умисно вбив його. Водночас К. Р., діючи узгоджено з К. В., напав на потерпілу Д. Д. і завдав їй декілька ударів пістолетом по голові, заподіявши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я (струс головного мозку та закриту черепно-мозкову травму).

Після розбійного нападу К. В. і К. Р. забрали з каси магазину 1200 грн. На вирок подано касаційну скаргу, в якій К. Р., не оспорюючи факту розбійного нападу, зазначав, що суд безпідставно визнав цей злочин вчиненим із проникненням до приміщення, оскільки магазин працював цілодобово і до його приміщення можна було вільно зайти. Тому засуджений просив вирок у цій частині змінити і перекваліфікувати його дії з ч. 3 на ч. 2 ст. 142 КК. К. Р. також твердив, що його засуджено за пунктами «а», «в», «і» ст. 93 КК без достатніх підстав, оскільки він ніякої участі в умисному вбивстві потерпілого Д. В. не брав, у змові з К. В. на вчинення цього злочину не був і що той вчинив його один. Засуджений просив вирок у цій частині скасувати і справу закрити.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Висновок апеляційного суду про доведеність вини К. Р. у розбійному нападі, вчиненому за попереднім зговором групою осіб, у процесі якого було вбито потерпілого Д. В., а потерпілій Д. Д. заподіяно легких тілесних ушкоджень із короткочасним розладом здоров’я, відповідає зібраним у справі доказам, а саме: показанням К. Р. і К. В. про обставини розбійного нападу на потерпілих Д-них, показанням потерпілої Д. Д., висновку судово-медичної експертизи про причину смерті потерпілого Д. В. та наявність у потерпілої Д. Д. легких тілесних ушкоджень із короткочасним розладом здоров’я, протоколу огляду місця події.

Обставини, за яких було вчинено розбійний напад, у касаційній скарзі засудженого К. Р. не оспорювалися, проте в ній зазначалося, що протиправного проникнення до приміщення магазину не було, а суд безпідставно кваліфікував такі дії за ч. 3 ст. 142 КК і визнав К. Р. винуватим у вчиненні умисного вбивства. З такими доводами погодитися не можна, оскільки суд, виходячи з наявних у справі доказів, правильно визнав, що розбій було вчинено за попереднім зговором групою осіб і що в процесі розбійного нападу й застосування до потерпілих насильства, небезпечного для їх життя і здоров’я, сталася смерть Д. В. Вчинення розбою, поєднаного з умисним вбивством потерпілого, є підставою для кваліфікації дій засудженого за