Філософія права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. - Колектив авторів

Важливим питанням для розуміння етико-правових ідей Канта є його розуміння поняття права.

Саме поняття права Кант вважає апріорним, однак це не означає, що його сутність є безпосередньо доступною пізнанню. «Поняття, дані а priori, — писав Кант, — наприклад, субстанція, причина, право, справедливість і т. д., точно кажучи, також не піддаються дефініції», саме тому «юристи і дотепер шукають дефініцію для свого поняття права»[8].

У той же час Кант усвідомлював, якою важливою є проблема праворозуміння, наскільки необхідно її поставити, належним чином сформулювати. «Питання про те, — відзначав він, — що таке право, становить для юриста такі самі труднощі, якими для логіка є питання, що таке істина»[9].

Розуміння Кантом права тісно пов’язано з його розумінням волі як єдиного природженого права. «Воля, — відзначав він, — ... єдине первісне право, притаманне кожній людині в силу її належності до людського роду»[10]. Разом з тим Кант припускав, що, незважаючи на наявність у свідомості кожного розумного індивіда морального закону, людина може поводитися всупереч йому. Тобто, свобода волі, що розуміється лише в негативному сенсі, — як здатність особи діяти на власний розсуд, зводиться до її свавілля. Право, таким чином, має на увазі волю індивідів (свободу їхньої волі) і пов’язану з цією волею можливість та необхідність свавілля, зіткнення і колізію різних довільних дій.

І тут важливо підкреслити, що кантівське розв’язання складної проблеми, пов’язаної з волею і антагонізмами серед людей, полягає у визначенні і збереженні меж волі. Тому необхідно, аби свавілля кожної особи було поставлено в суспільстві у певні межі для того, щоб ніхто не міг порушити волю інших. Лише за цієї умови воля погодиться сама із собою. Це завдання, на погляд Канта, і виконує право. Зміст і призначення права полягають у тому, аби увести волю і свавілля індивідів у розумні і загальнозначущі рамки. Право стосується лише дій і позначає тільки зовнішні межі допустимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, припускаючи дозвіл не забороненого. Як писав Кант, тільки право визначає «для усіх, що їм по праву має бути дозволене чи не дозволене»[11].

У зв’язку з цим Кант дав таке визначення права: «Право — це сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) поєднане зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі»[12]. Інакше кажучи, завданням права є допускати лише таку діяльність окремих осіб, що ззовні об’єктивно була б сумісною з вимогою морального закону.

Кант поділяв право на природне і позитивне. Природне право, вважає він, за своїм походженням є апріорним, існує до будь-якого досвіду і базується на вимогах розуму. Іншими словами, природне право — це право, яким воно має бути відповідно до вимог практичного розуму.

Позитивне ж право — тільки історично існуюче право, яке необхідно перетворити відповідно до вимог права природного. Звідси можна зробити висновок про те, що правова теорія Канта — це теорія природного права, яка акцентує увагу на належному в праві, до якого потрібно прагнути відповідно до вимог розуму.

Кант також розрізняв право в широкому сенсі і право в суворому, вузькому сенсі. Право в першому розумінні має місце тоді, коли обов’язок і примус не встановлені законом і засновані внаслідок цього на справедливості і крайній необхідності; в другому розумінні — коли обов’язковість здійснення права заснована на законі (у державному сенсі).

Важливим поняттям кантівської філософії права є також поняття правопорядку. Правопорядок, за Кантом, це «порядок волі». Він є умовою надійності правовідносин. Відповідно до Канта правопорядок ґрунтується на таких апріорних принципах:

1) волі кожного члена суспільства як людини;

2) рівності його з кожним іншим як підданого;

3) самостійності кожного члена суспільства як громадянина.

В основі цих принципів лежить поняття автономії особистості, що диференціюється на види:

а) моральна автономія, яка припускає, що людина сама здатна розуміти, що є добро і зло. Отже, вона не має потреби в державі, яка повинна бути виведена з моральної сфери. У цьому разі моральна сфера стає справою цивільного суспільства;

б) утилітарна автономія, яка припускає, що людина сама знає, що для неї добре і що погане, що вигідне, а що ні. Отже, держава не повинна примусово ощасливлювати людей;

в) цивільна автономія, яка передбачає, що людина погоджується жити тільки за законами, у складанні яких вона брала участь.

Такий, коротко кажучи, основний зміст кантівського морального обґрунтування права.

Сутність справи, як бачимо, полягає не в тому, що Кант намагався дедукувати правові норми з моральних. Тенденція кантівського морального обґрунтування права зовсім інша. У правовій законності він вбачав гарантію невтручання держави у процес індивідуального «самовиховання». Моральне обґрунтування права Кант, отже, здійснював за допомогою відокремлення і подальшої кореляції моральних і правових норм.

Таким чином, критична філософія права Канта долає традиційно слабкі місця теорії природного права. Тому вона є принциповою основою багатьох «теорій справедливості», зокрема концепцій Джона Роулза, Юргена Хабермаса, Готфріда Хеффе. Однак при всій оригінальності і фундаментальності цієї теорії вона містить низку спірних питань, що викликають критику і дискусії. Серед них — абсолютизація безумовних моральних вимог для обґрунтування права і неврахування мотивів доцільності та вигоди при виправданні правових вимог; суто трансцендентальний характер його підходу, який слабко враховує емпіричні моменти права; пріоритет апріорних вимог перед апостеріорними; наполягання на універсальному характері права, єдиного