Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

дітьми. Оскільки політична революція XX сто­ліття — російська революція — зазнала краху (остаточні підсумки китайської революції ще рано підбивати), єдини­ми переможними революціями нашого століття, хоч вони ще не вийшли з початкової стадії, можна вважати жіночу, дитячу, а також сексуальну революцію. Їхні принципи уже проникли у свідомість величезної маси людей, і з кожним днем старі ідеологічні настанови стають дедалі безглузді­шими.

ПРИРОДА ВОЛОДІННЯ

Природа володіння зумовлена природою приватної власності. При такому способі існування найважливіше — це придбання власності і необмежене право зберігати все, що придбано. Принцип володіння виключає все інше; він не вимагає від людини докладання якихось зусиль з метою збереження своєї власності чи продуктивного користуван­ня нею. У буддизмі така поведінка зветься «ненаситністю», а в юдаїзмі і християнстві — «зажерливістю»; вона вбиває і підкоряє чужій владі що завгодно і кого завгодно.

Твердження «я володію чимось» означає зв'язок між суб'єктом «я» (або «він», «ми», «ви», «вони») та об'єктом «о». Водночас мається на увазі, що і суб'єкт, і об'єкт постійні. Але чи властива ця постійність суб'єкту або об'єкту? Адже я колись помру; я можу втратити своє становище в cycпільстві, яке гарантує моє володіння чимось. Об'єкт так само не є незмінним: він може зламатися, загубитися чи втратити свою цінність. Уявлення про незмінне володін­ня чимось виникає завдяки ілюзії постійності і незруй­новності матерії. І хоча мені здається, що я володію всім, насправді я не володію нічим, бо моє володіння об'єктом, контроль і влада над ним — лишень перехідна мить у жит­тєвому процесі.

У кінцевому підсумку твердження «я (суб'єкт) воло­дію „о“ (об'єктом)» рівнозначне визначенню «я» через моє володіння «о». Суб'єкт — це не «я як такий», а «я як те, чим я володію». Мене і мою індивідуальність створює моя влас­ність. Твердження «я є я» має підтекст «я є я, бо я володію X», де X — це всі природні об'єкти і живі істоти, з якими я співвідношу себе через моє право управляти ними і роби­ти їх назавжди своїми.

За орієнтації на володіння живих стосунків між мною і тим, чим я володію, відсутні. І я, і об'єкт мого володіння уподібнилися речам; я володію об'єктом, оскільки я маю силу, щоб зробити його моїм. Але є і зворотний зв'язок;

об'єкт володіє мною, бо моє відчуття ідентичності, інакше кажучи, психічне здоров'я засноване на моєму володінні об'єктом (і якомога більшою кількістю речей). Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого, про­дуктивного процесу між суб'єктом і об'єктом — він пере­творює і того, й іншого на речі. Зв'язок між ними не живо­творний, а смертоносний.

Володіння — сила — бунт

Усі живі істоти намагаються рости відповідно до своєї природи. Тому ми й опираємося будь-якій спробі перешко­дити нам розвиватися так, як диктує наша внутрішня по­будова. Для придушення цього опору — не має значення, усвідомлюємо ми його чи ні, — потрібне фізичне чи розу­мове зусилля. Неживі предмети здатні в різній мірі чини­ти опір впливу на їхню фізичну будову завдяки сполучній енергії атомної і молекулярної структур. Але вони неспро­можні перешкодити тому, щоб їх використовували. Засто­сування гетерономної сили до живих істот (тобто сили, яка діє в напрямку, протилежному їхній структурі, і згубної для їхнього розвитку) викликає у них опір. Він може на­бувати різних форм — від відкритого, дієвого, прямого, активного до непрямого, безплідного і досить часто несві­домого.

Вільний, спонтанний вияв бажань немовляти, дитини, підлітка, нарешті, дорослої людини, їхнє жадання знань та істини, їхня потреба в любові — все це зазнає різних обме­жень. Дорослішаючи, людина мусить значною мірою відмо­витися від незалежності, від потаємних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, навіть почуття, не властиві їй самій, а нав'язані прийнятими в суспільстві стан­дартами думок і почуттів. Суспільство і сім'я як його психо-соціальний посередник повинні вирішити важке завдання: зламати волю людини, щоб вона про це не довідалася. За до­помогою складного процесу навіювання певних ідей і док­трин, шляхом різних винагород і наказів, а також поширю­ючи відповідну ідеологію, суспільство вирішує це завдання в цілому настільки успішно, що більшість людей вірять, нібито вони діють із власної волі, не усвідомлюючи, що ця воля їм нав'язана і суспільство вміло маніпулює нею.

Сексуальна сфера являє собою найбільшу склад­ність у придушенні волі, бо тут виявляються сильні потя­ги природного порядку, маніпулювати якими важче, ніж багатьма іншими людськими бажаннями. З цієї причини суспільство бореться із сексуальними потягами впертіше, ніж із будь-якими іншими людськими бажаннями. Не­має необхідності перераховувати різні форми осуду сексу, пов'язані чи з міркуваннями моралі (його гріховність), чи здоров'я (мастурбація шкодить здоров'ю). Церква заборо­няє позашлюбний секс та регулювання народжуваності і дотримується цих принципів навіть сьогодні, коли роз­важливість вимагає більш толерантного курсу.

Таке наполегливе переслідування сексу нелегко було б зрозуміти, якби воно стосувалося лише сексу як та­кого. Проте не секс, а воля людини є мішенню такого за­судження. У багатьох так званих примітивних суспіль­ствах заборон на секс взагалі немає: нема необхідності подавляти волю індивіда, якщо відсутні експлуатація і панування. Вони можуть дозволити собі отримувати на­солоду від сексуальних стосунків, не відчуваючи прови­ни. Найдивовижніше, що сексуальна свобода у цих cycпільствах не призводить до сексуальних надмірностей; після певного періоду відносно короткочасних статевих зв'язків пари знаходять одне одного і далі в них зникає бажання міняти партнерів, хоча вони можуть і розлучи­ти ся, якщо любов мине. Для цих вільних від власницької орієнтації спільнот сексуальна насолода є однією з форм виявлення буття, а не результатом сексуального володін­ня. Кажучи це, я не натякаю, нібито добре було б повер­нутися до способу життя примітивних суспільств — та й при всьому бажанні здійснити це неможливо, оскіль­ки породжений цивілізацією процес індивідуалізації та індивідуальної диференціації зробив любов іншою, ніж вона була у примітивному суспільстві. Ми не можемо повернутися назад, ми можемо рухатися лише вперед. Важливо те, що нові форми свободи від власності подо­лають сексуальні надмірності, які є характерними для всіх орієнтованих на володіння суспільств.

Сексуальний потяг — один із виявів незалежності, що проявляється в дуже ранньому віці (мастурбація). За­судження допомагає зламати волю дитини, змусити її від­чувати провину і зробити таким чином більш покірною. Намагання порушити сексуальні заборони не веде до біль­шої свободи; протест гасне, розчиняється у сексуальному вдоволенні... й у відчутті провини. Лише досягнення вну­трішньої незалежності веде до свободи і позбавляє необхід­ності безплідного бунту. Це справедливо і для інших видів поведінки людини, коли вона прагне чогось забороненого, пробуючи повернути собі в такий спосіб свободу. Фактично табу всілякого походження породжують сексуальну стурбованість