Походження українського народу - Віктор Платонович Петров

Цілком? На всій території України? Без сліда? Не цілком! На полицях Етнографічного музею в Львові можна було побачити чорний посуд своєрідних форм, горщики, глеки, кухлі і т.д., прикрашені лискованим графічним зигзаговидним орнаментом. Такий самий посуд можна було купити на львівському базарі. Такий самий посуд можна було знайти в кожній селянській хаті Галичини й Волині.

Цей етнографічний селянський посуд Галичини– Волині достоту витворював кольор й орнамент кераміки, властивої Черняхову.

Як слід пояснити це? Пояснення може бути одне: населення, винищене в басейні Донця й Дніпра, залишилося невинищеним на території Волині й Галичини, зберігшії ту саму культуру, яку плекали наші далекі предки в І–V ст. на всій території України.

Ми маємо всі підстави ствердити: етнографічна культура українського народу своїм корінням – історично–вростає в культуру античної доби, матеріяльну культуру «черняхівського» типу.

Селянська миска, однаково знана на Східній і Західній Україні, що так ефектно і пишно барвистою плямою вимальовується на миснику, за своїми формами в антична миска, що, через посередництво кераміки, поширеної в Наддніпров’ї в І–V ст., сходить до посуду, ужиткованого в античних грецьких колоніях.

Отже, фіксуємо два твердження: перше, етнографічна культура українського народу має за своє джерело античну культуру; друге, етнографічна культура українського народу існує від перших століть по Різдві. Я не хочу цим сказати, що ми знаємо всі переходові ланки між культурою античних часів (І– V ст. по Різдві) та сучасною нашою етнографічною культурою українського народу. Я не хочу, знов же, сказати цим, що ми достоту знаємо шляхи «слов’янського» заселення України в VI–VIII ст., ті складні процеси, що спричинилися до витворення українського етносу. Але деякими матеріялами ми володіємо, і ці матеріяли не менш яскраві, ніж і ті, про які ми згадували щойно. Там же, в тому ж таки Етнографічному музеї м. Львова, зберігалися колекції кераміки, здобутої при розкопах в Луцьку. Ця кераміка, датована 15 ст., виявляє тотожність з керамікою Черняхова, Маслова, Привільного і т.д. Перед археологами стоїть подвійне завдання: з одного боку, з’ясувати попередні ланки, що в’яжуть культуру античної доби (І–V ст.) на Волині з культурою слов’янських часів (VI–IX ст.), і показати шляхи зворітного руху цієї культури на Україні, датувати який сьогодні поки що воліли б утриматись.

В IX ст. поняття народу й національної приналежности визначилися переважно з огляду на мову. Поняття «народу» й «мови», «нації» й «мови» були ототожнені. Мова була трактована як основна ознака національної приналежности.

На початку XX ст. з гострою критикою цієї мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку, – антропологи, з другого, – історики і історики літератури. Антропологи підкреслили той факт, який зігнорували прихильники тези про тотожність «народу» й «мови», а саме, що в багатьох випадках даною мовою розмовляють значні групи людности антропологічне не споріднені з даним народом. В свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність «народу» та його «мови», а «станове розчленування мов» (приміром, розчленування мов в XVII–XVIII ст. за станами на панську – урядову, церковно-літературну та простонародну) і тому не можна виключати з українського історичного процесу за мовною ознакою ані ті твори, що написані були відмінною від народної літературною мовою, ані ті соціальні шари населення, які користувалися як своєю розмовною мовою не простонародною, а своєю особливою «панською» мовою.

Вказуючи на несталість мови як ознаки етнічної приналежности, представники антропологічного напрямку в етнології, уточнюючи постановку етносу, аамість мови висунули більше сталі антропологічні ознаки–зріст, барву (пігментацію) зверхнього тілесного вкриття, форму голови, кольор волосся, очей ї т.д., саме ті ознаки, що, передаючись у спадщину, затримуються з покоління в покоління протягом тисячу літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.

Згідно з поглядами Федора Вовка та його учнів і послідовників, для українського антропологічного типу властиві такі ознаки: високий зріст, довгі ноги, широкі плечі, смуглявий кольор обличчя, темне кучеряве волосся, кругла голова, продовгасте обличчя з високим і широким чолом, темні очі, прямий ніс, дуже розвинена витягнена нижня частина обличчя, невеликий рот і малі вуха.

За Федором Вовком, українське населення складається коли не в більшості, то в дуже значній частині з великорослих. Пересічний зріст українців становить 1670–1673 мм. Особливо високий зріст мають кубанські козаки (1701 мм), нащадки оселених тут в XVIII ст. запорозьких козаків. Не менш високий зріст мають гуцули (1690 мм), а також українці південного Поділля, Херсонщини та зокрема Катери-нославщини, де, як нотує Федір Вовк, зріст українців перевищує навіть зріст гуцулів.

При загальному звищенні зросту українського населення на Поділлі, Київщині, Полтавщині зріст української людности, в свою чергу, знижується в бойків, лемків, на Волині, в північній Чернігівщині, на Харківщині й Вороніжчині. Зниження зросту на цій території Ф.Вовк пояснює тим, що «в цих місцевостях українське населення перемішалося з литовськими, польськими та великоруськими племенами» (підручник Ф.Вовка, ст. 16–19).

Іншими словами, низькорослі займають західну смугу Галичини з Лемківщиною й Бойківщиною, Поділля, Полісся, північну Чернігівщину і на сході Харківщину та Вороніжчину, отже, країни західні, північні та східні смуги, тоді як високий зріст складає одночасно провідну ознаку українського населення в усій південній смузі України, від Гуцульщини на заході, через Поділля й Катеринославщину до Кубані на сході. З цього приводу Ф.Вовк завважує: «найбільшого розвитку зріст українців досягає в північній смузі й головним чином у місцевостях, які зв’язують українців з близько з ними спорідненими групами південних слов’ян, що, як відомо, відзначаються високим, а часто і дуже високим зростом (серби 1695 мм, сербохорвати, за Івановським, 1692 мм, а за Денікером 1700 мм, босняки 1723 мм та герцоговинці 759 мм) (підр. Ф.Вовка, ст. 16).

Щодо барви волосся та очей, то Ф.Вовк відносить українців до темноволосої раси з місцевими ясноволосими домішками. Українці в переважній масі темноокі й темноволосі, або, як з цього приводу пише Ф.Вовк, «барва волосся українців взагалі тотожня з барвою очей, цебто українці з більшості мають темне волосся і темні очі, але кількість яснооких переважає кількість ясноволосих, цебто, інакше кажучи, ясні очі трапляються в темноволосих (навпаки – рідше)» (підр. Ф.Вовка,