Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
Одним із найдавніших видів угод були договори («ряди») купівлі-продажу. Об’єктом купівлі-продажу могло бути рухоме й нерухоме майно. Такий договір укладався в результаті словесної згоди і здійснювався фізичною передачею речі. Зауважимо: така важлива правова функція як нагляд за торговими мірами й терезами у ХІІ-ХІІІ ст. належала церкві. Договори купівлі-продажу регулювали як загальний порядок торговельних відносин, так і окремі важливі торгові процедури (купівлі-продажу челядина, продажу себе в рабство, установлення добросовісного придбання речі). Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Що стосується купівлі-продажу землі, то існує думка про збереження на деякий час права продавця на викуп проданого наділу, тобто обмежений обсяг права власності на землю покупця.
Найповніше врегульованими були договори позики (грошей, худоби, речей, продуктів). Існує позика без сплати відсотків та із сплатою. Боржники мали сплачувати встановлену величину відсотків («рези» — для грошей, «присоп» — у випадку позики жита, «наставу» — у разі позики меду). Відсотки поділялися на річні, третні й місячні. Найлегші до оплати були річні, які, зазвичай, становили 40 % (10 кун на гривню), найтяжчі — місячні. Руська правда встановила обмеження у сплаті для довгострокової позики у розмірі 50 % суми боргу щорічно (ст. 51 Прост. ред.). При цьому вважалося, якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки (150 % боргу), зобов’язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними (ст. 53 Прост. ред). Коли позика становила суму понад три гривні, при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Проте, не вимагав присутності свідків договір між купцями. У разі неспроможності боржника сплатити борг з власної вини, він міг бути проданий на торгу у рабство. Отримані за нього гроші розподілялися поміж кредиторами. Насамперед задовольнялися претензії іногородніх гостей, чужоземців, князя, решта розподілялась серед інших кредиторів. Борги за холопа чи челядина платив його власник.
В умовах розвиненої внутрішньої й зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства і розрізняє три його види. У разі банкрутства «без вини» (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцеві надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі, коли «купець проп’є, програє» чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті (ст. 54 Прост. ред). У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном (ст. 55 Прост. ред.).
Договори найму за Руською правдою укладаються тіунами й ключниками у випадку особистого найму на службу. Зазвичай, такий договір приводив до особистого рабства, якщо в умовах договору не зазначалося про виключення рабства у кожному окремому випадку. Окрім того, у реальній тогочасній практиці мають місце також договори найму для виконання певної праці, договори найму майна, реманенту (сохи, борони, приміщення), худоби, збіжжя, бджіл та ін.
Договір поклажі мав особливе значення у давні часи, коли відсутність внутрішньої безпеки у випадку подорожі чи народних повстань, потребувала віддавати речі на збереження у надійні руки. За Руської правди «тому, хто взяв на збереження, треба мати свідків». Взагалі, Руська правда вбачає у поклажі передусім моральну послугу, аніж зобов’язання: «я йому його зберіг і вчинив добро» (ст. 49 Прост. ред.).
Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Відомо, що князь Володимир Великий мав 5 дружин і близько 800 наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до візантійського канонічного права. Проте, якщо візантійські джерела розглядали шлюб як звичайний договір, то для церкви шлюб — не договір, а таїнство. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. При укладанні шлюбу звертали увагу на вільне волевиявлення сторін. Візантійські джерела визначають різну межу шлюбного віку, а реальна практика на Русі не завжди збігалася з цими вимогами. Обмежень, щодо максимального віку вступу у шлюб, не встановлено.
Ускладненою була процедура розлучення. Розлучення оформлялося, зазвичай, церковним судом. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя. Про родичів Руська правда згадує хіба що у першій статті Короткої Редакції Ярослава як зобов’язаних правом і обов’язком кровної помсти. Руська правда відрізняє дітей законнонароджених від незаконнонароджених (від наложниці-невільниці).
Давньоруське право знало досить розвинений інститут опіки. Опікунами малолітніх дітей за відсутності батька й матері призначалися, зазвичай, ближні родичі. На них покладався обов’язок прийняти майно підопічних і повернути його в цілості по досягненні підопічними повноліття. Прибутки з підопічного майна визнавалися як винагорода опікунові за його працю. За будь-які втрати опікун ніс матеріальну відповідальність. Опіку встановлювали органи влади, а також міг визначати батько за життя.
Руська правда та інші джерела права не відрізняли кримінального правопорушення від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, матеріальної чи моральної шкоди визначалось як «обіда», тобто кривда. Отже, злочин, як і в стародавні часи, вважався тільки приватним ушкодженням людини або майна. Згодом злочин також вважався порушенням публічного правопорядку: крім обов’язку приватного відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, злочинець підпадав державній карі.
Злочини поділялися на такі види:
1. проти князівської влади (повстання, змова з ворогом);
2. проти церкви (чародійство, віровідступництво, церковна татьба, грабування могил, волхвування тощо);
3. проти особи (убивства, каліцтва, ушкодження здоров’я);
4. проти честі (образа, побої);
5. майнові (розбій, крадіжка, підпал, пошкодження або незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);
6. проти родини (двоєженство, двоємужжя, кровозмішання, подружня зрада, покидання подружжя);
7. проти моралі (зґвалтування, сексуальні збочення тощо).
Суб’єктами злочину були тільки вільні люди. За холопів і челядинів матеріальну відповідальність несли їхні власники, що, однак, не виключало застосування до раба фізичного впливу.
Життя, честь і майно представників панівних класів захищалися суворішими санкціями, ніж життя, честь і майно простих людей. Про це свідчить, зокрема, ст. 3 (Прост. ред.): «Якщо хто уб’є князівського мужа в розбої, а головника не шукають, то вервену платить той, у чиїй верві лежить голова — 80 гривень, а за простолюдина — 40 гривень». Стосовно віку кримінальної відповідальності, то таких відомостей джерела староруського права не містять.
Руська правда розрізняє суб’єктивну сторону злочину
