Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття - Олександр Борисович Головко
1188 р. у Південно-Західній Русі розпочинається війна за галицьку спадщину, за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.
Державний устрій удільної Русі
Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях цієї війни, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці цього періоду історії Русі в літературі, висвітлити питання, як розглядаються сучасними дослідниками державний лад і система міжкнязівських відносин в країні наприкінці XII ст. Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час, говорячи словами Б.О.Рибакова, “Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств”.[228]
В процесі формування нової державної структури, системи феодальних відносин виключну роль тепер починає відігравати боярство представники крупних феодальних землевласників. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру у політичному житті Русі, вчений відзначає, що в той час виникає система дуумвірату, коли стольне місце контролювалося представниками різних князівських ліній, що повинно було запобігати виникненню усобиць між князями.[229]
Про систему співволодарювання князів у Києві пише і П.П.Толочко. Проте він вважає, що в XII ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі.[230] Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В.Черепніним, В.Т.Пашутом та М.Ф.Котлярем, які відзначають, що на Русі існував принцип спадковості володіння землями-князівствами, за винятком “Руської землі” (Київська, Переяславська і частково Чернігівська землі), що перетворилася у спільне володіння представників усієї династії східнослов’янських князів.[231]
О.П.Толочко, розглянувши систему державно-правових уявлень про князівських владу, доводить, що тоді на Русі існувало дві концепції державного устрою: одна висловлена в заповіті Ярослава Володимировича “Мудрого”, інша – у рішеннях з`їзду князів у Любечі. Із спроб примирення цих систем, на думку дослідника, і виникла ідея дуумвіратів.[232] Знайомство з реаліями політичного життя в Південній Русі дає підставу поставити під сумнів можливість реального існування будь-яких уявлень про колективний сюзеренітет в ідеологічному житті тодішнього суспільства.
Колективне володарювання у Києві представників різних князівських кланів виникло як наслідок суперництва їх за Київ. Тоді представники цих родин, спираючись на воєнну силу, знаходили необхідні політичні “аргументи” в залежності від досягнутих результатів. Часта зміна династій у Києві була не свідченням відсутності в князівській ідеології ідеї родинної спадковості Київської землі, а була закономірним підсумком конкретних реалій жорстокої боротьби за найбільш престижне володіння.
Причому безперспективність у змаганні за створення такої системи спадковості влади в Києві призводить до того, що поступово і найбільш могутні князі (старійшини своїх кланів) відмовляються сідати на трон у Києві, а ставлять там своїх менш сильних ставлеників. Ця ж нестабільність призводить і до виникнення “системи” співволодіння містом на Дніпрі, а також викликала появу практики “причастя”, коли більш-менш могутні князі хотіли взяти собі “шматок” від престижного київського домену.
Події на Галичині 80-х років також показують певну академічність і штучність спроб “теоретизувати” практику міжкнязівських відносин. Здавалося б ледь не сто років визнавалося право Ростиславичів на цю територію, причому тих Ростиславичів, котрі фактично були за походженням найстарішими князями Русі, бо походили від старшого сина Ярослава Володимировича “Мудрого” Володимира (помер у 1052 р.).[233] Однак після смерті Ярослава Володимировича “Осмомисла” події на Галичині кінця XII – першої половини XIII ст. мало чим відрізняються за характером від боротьби князів за Київ у середині і другій половині XII ст.
І в цей же час майже всі претенденти на Галич також досить активно висувають власні “аргументи” на право оволодіти цим містом. І слід зразу ж сказати, що з позиції Любецького з’їзду ні Роман, ні будь-хто інший з князів не мали права оспорювати Галич у Володимира Ярославича і його синів. Проте право і практика в котрий раз не співпали, і першим зробив спробу оспорити права Володимира, як ми вже зазначили вище, був його батько Ярослав, чим, безумовно, полегшив у подальшому підступи щодо Галича інших претендентів.
Боротьба за Галич наприкінці 80-х років XII ст.
При висвітленні політичних подій в Галичині наприкінці XII – першої половини XIII ст. літопис показує активну позицію в них “галицьких мужів”– боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність позицій галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства говорить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання “галицьких мужів” проти Володимира: “И восташа на князь свои и не смеша его изымати ни убити, зане не вси бяхуть в думе тои, бяхуть бо ся приятелев Володимеровы”.[234]
Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше – рішучі противники нащадка Ярослава, що хотіли заточити або вбити Володимира, друга, найбільш численна, виступала за його вигнання, і, нарешті, третя (“приятелев Володимеровы”), це прихильники князя, які теж були достатньо могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше під час свого другого князювання в Галичині.
Володимир після вигнання відправився до Угорщини з якимсь військовим загоном, а також жінкою та двома синами. Як вважає М.Баумгартен, це були згадані вище старші сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир.[235] Цікаво, що перед вигнанням у Василька бояри забрали жінку Феодору і відправили її до батька Романа Мстиславича до Володимира.[236] Безумовно, що це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками. У подальшому у джерелах ми не зустрінемо більше згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М.Баумгартену зробити вірогідне припущення про їх смерть в Угорщині.
Розповідаючи про ці події, І.В.Можейко – автор цікавої популярної книги “1185 рік (Схід – Захід)” – дає характеристику князю Роману та його діям, спрямованим на захоплення Галича: “Говорячи про Романа, літописи повідомляють, що він був дуже діяльний і заповзятливий, і якщо вже приймав рішення, то ніщо не могло його від цього відвернути, а от у виборі засобів для досягнення мети Роман не
