Концентраційні табори в Совєтському Союзі - Андрій Микулін

Ще за московського царя Івана IV (Грозного) манастир став місцем заслання царських нелюбимців і противників. 1560 року Іван Грозний заслав на Соловки свого любимця, боярина Сильвестра, а після завоювання Казані, замкнув до Білозерського манастиря татарів-вихристів і частину «служимого» люду царського двора. Після завоювання Казанського ханства такі неросійські народи, як мордвини, черемиси, чуваші, вотяки, башкіри були «прівєдєни» до покори і підлеглости Москві, а бунтівників замкнено до в'язниць або покарано на смерть.

Заславши Сильвестра на Соловки, цар вигнав з московських земель на еміґрацію боярина Адашева, а князь А. Курбський змушений був сам тікати від московських порядків за кордон до Литви (1564 р.).

Коли розглянемо запроваджену царем Іваном Грозним його «опріччіну», то завважимо повну аналогію з сталінщиною. Іван Грозний, так само, як і Сталін не задовольнився своєю немилістю до окремих бояр, а задумав знешкідливити все боярство. Забираючи одне за другим місто в оприччину, опричники-бояри з царського двора виселювали на окраїни московської держави всіх «небезпечних і підозрілих» людей, позбавляючи їх майна та землі. Майно ставало власністю бояр-опричників, а землю конфісковано на користь держави, яку потім «роздавано» царським любимцям. За свідченням російської історії, під час царювання Івана Грозного відбувалося примусове виселення та переселення великої кількости мешканців з боярських «вотчин» на інші «простори» московської держави. С. Платонов — москаль, який теж за большевицької влади працював академіком у московській академії і був засланий за «фальшування» російської історії, що й загинув у совєтських концтаборах, — у своєму «Учєбніку Русской Історії», про який уже згадувано, на стор. 125 писав: «Цар Іван не тільки виганяв знатних та пересічних людей з вотчизни, але за його наказом рубали голови не десяткам, а прямо таки сотням» зрадників… «1570 року, маючи якусь підозру на новгородців, він пішов на них війною, як на справжніх ворогів і винищив без суду та дослідження тисячі новгородців протягом кількох тижнів… Впродовж багатьох років опричники вдиралися в приватні мешкання, проливали невинну кров, ґвалтували, грабували та конфіскували майно й їх ніхто за те не карав, бо вони «виводили ізмєну» в державі».

Використовуючи занепад Київської Русі-України, Іван Грозний вирішив захопити військовою силою «Дике поле», тобто частину України. Для цього створено в Москві спеціяльну загарбницьку раду з людей, що «знають ту справу» та випрацьовано загальний плян дій завоювання. За пляном московської ради на кордонах Московщини з Україною будувалися укріплення, на будову яких вербувалися «бєглиє» москалі з Московщини, що шукали собі азилю в Україні та на Кубансько-донських просторах. Будова московських укріплень і твердинь, які немов би були потрібні для сторожі кордонів та для захисту від кочовиків, чимраз більше посувалися на південь, а на прикінці XVI сторіччя все «Дике поле» до верхів'я ріки Ворскли та Північного Дінця було забудоване московськими фортецями і прилучено до московської держави. Українське козацтво, яке ставило спротив московському поневоленню і загарбництву, посунулося на південь України і сконцентрувалося на низовинах Дінця та Дону (від того і пішла назва «низове козацтво»).[2]

За царя Івана Грозного був захоплений і Сибір. Похід на Сибір започатковано 1581 року вільними козаками з низового та приуральського козацтва, на чолі з отаманом Єрмаком Тімофєєвим. Єрмака з його козаками взяли собі на службу російські заводчики Строганови, щоб охороняти власні володіння на річці Камі та на середній течії річки Уралу від нападу вогулів, вотяків, остяків і сибірських татар. 1582 року Строганови вислали проти татарського хана Кучума на річку Іртиш загін Єрмака, численністю 840 вояків, який розгромив Кучума, завоював ханство і повідомив про це Строганових. Строганови в свою чергу повідомили про цю подію царя Фйодора, який вирядив до Сибіру власне військо, яке 1598 р. розбило Кучуму і протягом довгих років Сибір був загарбаний, а частина його «інородців» (чужинців) була силою виселена на північ Московщини, до т. зв. сучасних Комі, Удмурдської, Чуваської та Мордовської АССР.

Не ліпшим за Івана Грозного був і цар Борис Ґодунов (з боярського роду татарина Мурзи-Чєта). Перше його царське поступування, це заслання митрополита Діонізія та невигідних цареві бояр. Потім він заслав і вбив на засланні князів Шуйських, за що, як свідчить російська історія, «русскіє люді хвалілі царя, как умєлого правітєля». Борис Ґодунов, перший з російських царів, запровадив московсько-православне патріяршество і відокремив російську православну церкву від Візантії, цілковито підпорядкувавши її світській владі. Він також ухвалив перші укази про закріпачення селян. На сумлінні Бориса Ґодунова лежить і вбивство у м. Угличі царевича Дмитра, що започаткувало «смутні часи» в Московщині.

Продовжувачами московської політики заслань, грабунків та ув'язнень були й усі інші царі — Василь Шуйський, Михайло та Олексій Романови.

В часи царювання Олексія Романова українська держава на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким зросла до могутньої козацької держави, з якою Москва 1654 року уклала Переяславський Союз (а не «возз'єднала» Україну з Московщиною, як це фальшиво насвітлює царсько-російська та сучасна совєтська історія). Згідно з Переяславським договором «в справах відносин між Україною і Москвою складені були «статті», в яких Україна виступає як держава з суверенним гетьманом на чолі, з правом дипломатичних зв'язків з іншими державами, з власним військом (60.000), в її розпорядженні є все господарство країни, власна замкнена кордонами територія».[3] Російська історія пише зовсім інакше; вона розглядає Переяславський договір, як придбання для себе, за рахунок України, нових державних земель. Але Москва не дотримала Переяславського договору і почала на власну руку господарювати в Україні так, як це їй хотілось. Для унезалежнення України від Москви та її самостійного державного існування, гетьман Іван Виговський уклав союз із Швецією, підготований ще Б. Хмельницьким. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною — ми є військо непереможне», — сказав Виговський московському послові, коли той заявив, що «Україна — це «гілля», відламане від природного коріння Великоросії». Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, але цар Олексій ще напередодні смерти Б. Хмельницького (1657 р.) наказав у Москві повести гостріший курс щодо України. Для здійснення своїх грабіжницьких заходів, Москва під проводом князя Ромодановського, вислала