Філософія: Навчальний посібник. - Олександр Михайлович Кривуля

коли хочуть (часом презирливо) відокремити людей з «поважним» ціннісним горизонтом від банально-брутальної, міщанської маси, якою здається самозваній «еліті» решта людства. У сучасній англомовній філософській літературі еквівалентом взятого нами значення «духовне» є термін «ментальне» й похідний від нього - «ментальність»[495]. Оксфордський філософський словник дає, зокрема, таке визначення останнього поняття: «Ментальність - атрибут розуму. Однак що таке розум? «Розум» часто вживається для позначення апарату, або механізму, котрий пояснює, як чи яким чином люди мають здатність до дій, раціональності, емоцій, сприйняття або уяви»[496]. Специфіку, природу духовного можна далі з’ясовувати через дослідження його конкретних прикладів.

Що стосується «душі» як можливого нині для вжитку поняття, то тут зазначимо таке. Маючи цілісний духовний комплекс, людина відчуває цю цілісність в періоди емоційної захопленості, і саме в такі моменти ми потребуємо якогось терміна для вираження всього свого психічного стану у його єдності. Таким терміном і може бути «душа». Сама наша мова вимагає цього терміна, адже коли поет каже: «Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марне плачеш, чого тобі шкода?» (Т. Г. Шевченко), то хочеться, щоб відповідне слово для назви того, що сумує, плаче й болить, обов’язково було, якщо його, припустімо, ще й немає. Так нехай же цим словом і залишається душа!

8.2. Духовне як свідомість

Одного разу, у далекому 1982 році, виступаючи з доповіддю з проблем свідомості перед молодими науковцями, відомий радянський філософ Мераб Мамардашвілі (1930-1990) почав її несподіваним оригінальним попередженням: «З самого початку ми повинні домовитись, що свідомість є дещо таке, про що ми як люди знаємо все, а як вчені не знаємо нічого»[497]. За добрий десяток років до цього, тоді ще молодий американський дослідник Деніел Деннет (1942 р. н.) висловився аналогічно: «Ті, хто впевнений у даремності філософії, полюбляють посилатися на її історію і заявляють, що в ній не можна помітити ніякого прогресу. В жодній галузі філософії цю заяву неможливо легше підтвердити, аніж у філософії свідомості...»[498]. Як нам ставитись до таких заяв авторитетних професіоналів з питань філософії свідомості? Чи нема в них елементів лукавства з арсеналу педагогічних прийомів або чогось на зразок іронії сократівського типу? Такі думки можуть промайнути в залежності від того, кому адресовані висловлювання. Оскільки і Мамардашвілі, і Деннет звертались до колег, то вони з повною відповідальністю усвідомлювали труднощі, які очікують кожного, хто хотів би додати щось кардинально нове й переконливе стосовно сутності свідомості і тим покласти край суперечкам і невизначеності, позаяк ця тема постійно перебуває в центрі уваги філософів вже близько 400 років. А які тільки титани думки не присвячували їй все своє творче життя! Мимоволі зніяковієш перед ними. У той же час не можна повірити, щоб наші автори не могли сказати початківцю у філософії щось виразне щодо свідомості, принаймні хоч би те, як багатовіковий досвід навчив коректно ставити питання про свідомість і як сьогодні говорити про неї не слід. Десь ближче до такого напрямку ми й рушимо. Але перш за все слід домовитись відносно термінів, оскільки в зарубіжних і вітчизняних наукових творах склались певні відмінності в спеціальному слововживанні.

Вживане в англомовних виданнях слово «mind» прийнято перекладати українською як «свідомість», хоч воно скоріше має значення «розум», «мислення» (у широкому смислі, в якому вживав його ще Декарт) і традиційно саме це мали на увазі класики зарубіжної філософії. Інший англійський термін «consciousness» теж перекладається у нас «свідомістю», однак тут мається на увазі стан психіки, коли людина контролює свою поведінку, тобто той смисл, який несуть у собі вирази «бути в свідомості», «втратити свідомість». Вітчизняна традиція однакового вживання терміна «свідомість» там, де англомовні автори вживають «розум», «мислення» (mind), і там, де вони мають на увазі саме той стан психіки людини, який вона інколи втрачає (consciousness), може часом породжувати плутанину. На вітчизняний слововжиток скоріше, мабуть, вплинула німецька філософія. Німецьке слово «ВеwuBtsein» (свідомість) містить у корені натяк на дієслово wissen (знати)[499], так само як російське «сознание» нагадує про дієслово «знать», а українське «свідомість» підказує старослов’янське «ведать», тобто також - «знати». Про яке знання йдеться? Мається на увазі те, що тільки людина відносить притаманні їй відчуття, сприйняття та інші образи до себе як певного центру, носія цих психічних образів, і в такому смислі вона знає про них як про свої образи, усвідомлює їх, а значить, врешті-решт, тільки людина має свідомість. Ці зауваження слід враховувати, аби коректно зіставляти погляди філософів різних країн і традицій.

Якщо ж говорити в цілому про нашу традицію, то поняття свідомості вживається у вітчизняних текстах в двох смислах: у широкому й вузькому. У широкому - воно співпадає з усіма властивими людині психічними процесами (англомовні автори вживають тут термін «ментальний»), і тому можна стверджувати, що духовне здійснюється в людині як свідомість. У вузькому значенні свідомість означає тільки вищу форму духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу, тобто розум і мислення (англомовна література тут дає термін «mind»).

Отже, сказаним ми й окреслили об’єкт нашого дослідження. Ним буде свідомість як духовне, що властиве тільки людині. Ми можемо сміливо наполягати на цьому з тих підстав, що кожна людина знає про свій внутрішній духовний світ і може повідомити про власні переживання іншим людям. Сам факт мовного