Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі - Олена Михайлівна Апанович
У результаті обговорень дійшли компромісу. Одноразова грошова данина замінялася збиранням податків, але місцевими українськими органами, які вже передавали кошти до царського скарбу через відряджених від царя людей. Отже, змінився спосіб виплати данини. Зберіглися фіскальні права України та українська фінансові адміністрація, а роль московських агентів обмежувалася тільки прийняттям зібраної данини. І все ж для державного українського скарбу виплата данини в розмірі більшої частини безпосередніх податків була тяжкою втратою, оскільки позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів.
Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головні українські міста своїх воєвод із військовими залогами. Щоб надати подібним діям законного характеру, бояри домагалися зафіксувати це в договорі 1654 р., однак безуспішно.
Взагалі, розмова про місце царського воєводи в Україні виникла вперше у 1653 р., тобто ще до укладання договору, її ініціатором був Богдан Хмельницький, який через свого посла Лавріна Капусту просив у Москви військової допомоги проти Польщі й пропонував вислати до Києва тритисячне військо під командуванням воєводи». Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його прохання й попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився одержати військову допомогу від царя, зауваживши, що в разі ворожого наступу до весни бажано навіть збільшити кількість царського війська.
У наказі від 30 січня 1654 р. цар чітко вказав призначеному в Київ воєводі князю Куракіну його функції, котрі обмежувалися військовим захистом України від ворожого наступу: «по челобитию гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей». Проте через три роки воєводи з царськими військами були вже не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А в 1657 р. виряджений до Богдана Хмельницького царський посол — окольничий Ф. Бутурлін — вимогливо запитував у гетьмана, чому немає воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод в українських містах, окрім Києва, та й на переговорах у Переяславі саме так полагодив справу.
Міжнародні відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким із московськими послами ще в Переяславі, а потім гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами в Москві. Ці питання порушувалися в обох проектах договору, однак українська та московська редакції значно відрізнялися одна від одної.
Богдан Хмельницький вважав, що в міжнародній сфері мову слід вести лише про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їхніх воєнно-дипломатичних планів, а за необхідності — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між самостійними державами, які укладали взаємооборонний союз. За цим принципом і була сформульована перша українська редакція статей.
У відповідь 19 березня бояри оголосили послам царський указ: «чтоб гетману з польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в наступному указі цар не тільки обмежував дипломатичне активне право України щодо Туреччини та Польщі, а й її пасивне право — приймати та відпускати послів. Царський уряд хотів поставити це під свій контроль.
Таке однобічне обмеження чужоземних зносин суперечило волі та дійсним намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах обмеження чужоземних зносин мусять бути двосторонніми й торкатися тільки контактів з ворожими обом державам країнами. Тому посли й заявили боярам, що з погляду взаємних союзних обов'язків Москві теж не слід мати відносини з цими двома ворогами-сусідами — Туреччиною та Польщею. Але навіть і обмежуючий царський указ усе ж таки визнавав у принципі право України як окремої держави на встановлення відносин з іншими державами, хоч і під певним контролем з боку Москви.
Умови воєнного характеру спочатку виконувалися. Об'єднані російські та українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на білоруському театрі. Хоча і ця ситуація мала деякий нюанс — саме в аспекті послідовного виконання умов договору Богдан Хмельницький розраховував, що російські війська об'єднаються з козацькими, щоб захистити Україну від наступу польських сил. Проте цар залучив козацькі війська передусім для відвоювання земель, які втратила Московська держава за Поляновським миром із Польщею.
У квітні 1654 р. цар Олексій Михайлович вирушив а військом на Смоленськ. Йому на допомогу Богдан Хмельницький вислав 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, визначного воєначальника й політика. Об'єднані козацько-московські сили відвоювали Білорусію й більшу частину Литви. Міста Білорусії добровільно піддавалися козакам, які на південних білоруських землях, сусідніх із Гетьманщиною, заклали новий козацький полк. У цих перемогах важливу роль відіграло воєнне мистецтво Богдана Хмельницького, який, залишаючи за собою верховне командуванні козацькими військами, продовжував розвивати далі стратегію Запорозького Війська, зокрема, наказував Золотаренкові не затримуватися біля фортець, не втрачати часу на їх облогу, а громити головне військо ворога в польових битвах.
У травні 1655 р. Хмельницький писав Золотаренкові: «Не баритися під курниками, як минулого року, а треба йти туди, де голова або де б стояли які-небудь окремі ворожі полки. Бо й минулого року багато доброго було би зроблено, коли б біля тих курників не барилися, а то мало що доброго вдіяно, тільки тратили людей… Промишляй, ваша милість, над головою, а з хвостом вже піде легше».
Восени 1654 р. відкрився західно-український фронт. Польська 30-тисячна армія, об'єднавшися з новим для себе союзником — кримським ханом, вирушила в похід на Україну. Пройшовши «огнем і мечем» по Брацлавщині, це об'єднане вороже військо обернуло її в руїну.
В перший місяць 1655 р. Хмельницький із козацьким та московським військом виступив на відсіч. Генеральні битва між козацько-московськими та польсько-ханськими військовими силами відбулася 29–30 січня в Дрижипольському урочищі під Охматовим на Київщині, недалеко від Білої Церкви. Тоді стояли люті морози. З великими зусиллями, в ході кривавих боїв Хмельницькому вдалося розірвати блокаду польсько-татарських сил і вивести армію з небезпечної ситуації. На полі бою з обох
