Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Говорячи про історію філософії Ж. Дерріда відмічає: «Щодо лінеарності. я її завжди й дуже акуратно асоціював із логоцентризмом, з фоноцентризмом, із семантизмом та ідеалізмом. Мало того, що я ніколи не вірив у абсолютну автономію історії як історії філософії, у розумінні конвенційного гегельянства, але я постійно намагався знову вивести філософію на сцену, на ту сцену, якою вона не править і яку класичні історики філософії, в університеті та в інших місцях, вважали інколи трохи жорсткуватою»[423].
У процесі оригінального філософського спадку Ж. Дерріда висуває принцип тлумачення історії філософії (метафізики) як певну генеалогію «трансцендентальних означуваних», про що говорилось і в М. Фуко.
Що це означає? Йдеться про «метафізику присутності», яка є тотожною «логоцентризму», тобто такому принципу розгляду вчення, коли в центрі присутнє (тобто щось раціонально міститься) відцентрово означуване (тобто щось у будь-якій іпостасі свого буття — чи то матеріальне, чи то ідеальне, чи то їх синтез — у випадках, наприклад, категорії практики). За Ж. Дерріда, треба елімінувати це «щось» — мислиме, означуване, присутнє — і замінити все структурою — тобто «формою, яка диктується зовні».
Однією із заслуг Дерріда є те, що він все таки не прагне зовсім ліквідувати філософію як метафізику. Він прагне лише вийняти з неї серцевину, ліквідувавши найбільш основні принципи її побудови. У цьому він протестує, наприклад, проти спроб Ніцше зруйнувати метафізику взагалі й оголосити її сферою нездорової свідомості та світовідчуття. Дерріда засуджує претензії Ніцше на «єдиновласне» розуміння істини в останній інстанції й пропонує «деконструювати» філософію, організувавши її на нових принципах.
Деконструкція метафізики у Ж. Дерріда розуміється згідно загальної, ідеалістичної філософії як деконструкція тексту, а не об’єктивної дійсності, яка відображається у процесі пізнання. Текст у Дерріда розуміється знову ж таки як схема, що сама по собі структурує дійсність і дає закони останній. Деконструкція метафізики розуміється як метод не стільки критики метафізики засобами самої метафізики, скільки така переорганізація цієї ментальної структури, що може зробити її раціональною.
Характерним для деконструкції Дерріда є перегляд деяких основоположних понять у З. Фройда. Як приклад розглянемо поняття «жалоби».
Ж. Дерріда вводить поняття «труд жалоби» — це означає діалектику зняття, подолання старої метафізики і всіх пов’язаних із нею понять та принципів. Але саме поняття «труда жалоби» Ж. Дерріда мислить не як діалектику, а як ... подолання її. Що це означає? Це означає, що відбувається гегелівське «зняття» , але це вже не «труд жалоби», а «напівжалоба», що означає «межу» та «закриття» метафізики. Як бачимо, Ж. Дерріда намічає два шляхи подолання старої метафізики, — як шляхом фактичного заперечення онтології, так і підміною діалектики. Наскільки це йому вдасться — забігаючи, звичайно, наперед, покаже сама практика, — навіть, якщо осмислювати практику у рамках самої ж теорії структуралізму — як практику схем; творчих структур.
Одним із засобів подолання тієї ж таки метафізики Ж. Дерріда мислить застосування категорії «обходу» — «обхід» — або непрямий, переверсійний шлях пізнання не тільки не є чимось випадковим для «власне» шляху, але, навпаки, і є самою суттю цього шляху. Він володіє такою здатністю, як здатність до самодеконструкції.
«Спекулятивна теза» фройдівського тексту обумовлена «графікою обходу». Обхід не лише не являється чимось випадковим для власне «шляху», навпаки, шлях лише й передбачається обходом... Фройд аналізує відношення між двома принципами — задоволення та реальності. Чисті реальності й задоволення — це ідеальні, фіктивні кордони, руйнівні та смертельні; між ними — розрізнювальний обхід, який складає саму дійсність психічного процесу як «живого» процесу.
Таким чином, постструктуралісти намагаються і шляхом конструювання специфічного методу — методу «антидіалектики» — тобто методу «обходу» — подолати метафізику. Знову ж таки, відмітимо, що структуралісти головний свій «удар» спрямовують проти принципу буття — в питаннях онтології, а в плані методології — проти принципів діалектики, діалектичного методу. Тут Ж. Дерріда, так само, як і інші структуралісти та постструктуралісти, висуває альтернативу існуючій парадигмі знання.
Ж. Дерріда протиставляє свою позицію традиціям філософії Модерну. Один із головних постулатів, на яких наполягає Дерріда, полягає в тому, що суб’єкт, який пізнає та створює, не має бути обмежений, жорстко детермінований будь-якими умовностями, ніякою апріоретикою, аксіомами, «вічними» настановами і т. д. — всім тим, що не підлягає критиці. Людина абсолютно вільна у виборі власних принципів, форм та методів пізнання.
Сучасний структуралізм в особі перш за все Ж. Дерріда не виступив як противник суб’єктивно-ідеалістичних течій, що на протязі багатьох років панували у Франції. Тут акцент робився на неповторності та своєрідності людської особистості, самодіяльної та «самобуттєвої» у всіх її іпостасях.
У самому загальному плані, якщо залишатись у межах тематики постструктуралістів, можна сказати, що проблема свободи суб’єкта в доктрині цієї течії була заявлена, але не розроблена, що повністю зрозуміло, оскільки основний пафос постструктуралістських виступів був направлений проти традиційного розуміння суб’єкту як суверенної особи, свідомо, незалежно й активно означуючої свою діяльність і свою життєву позицію, «вільної у думках і справах». Головне в загальній програмі постструктуралістів було довести залежність свідомості індивіда від мовних стереотипів свого часу. Власне свобода як така зводилась у рамках постструктуралістських уявлень про свободу інтерпретації, яка розуміється, звичайно, досить широко і передбачає ігровий принцип функціонування свідомості[424].
Ж. Дерріда, вслід за М. Фуко, також сповідує «антиантропоцентризм»: людина вмерла чи вмирає,
