Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Питання, яке домінувало на галицькій політичній сцені наступні шість років (1907–1913), — це реформа крайового статуту, особливо — закону про вибори до сейму[657]. У нього були втягнуті три партії: українці, поляки та Відень. Центральний уряд розглядав польсько-українське порозуміння як дуже бажане з огляду на загрозу війни з Росією. Крім того, від 1907 р. українці стали впливовим чинником у Державній раді. Наводячи поляків на думку про політику примирення і пропонуючи свої добрі послуги посередника, центральний уряд не мав наміру накидати згори новий крайовий статут. Реформа мала відбутися внаслідок угоди між двома галицькими національностями. Але за тих умов “порозуміння” означало відречення поляків від монополії на владу в Галичині. Як влучно зазначив польський публіцист, головна складність полягала в тому, що не було грунту для здійснення принципу “Quid pro quo”[658]. Все, чого поляки як національність могли в Австрії бажати, вже було в їхніх руках. Польська громадська думка шалено опиралася ідеї робити односторонні жертви, не одержуючи нічого взамін. А динамічний характер українського руху показував, що поступки, прийнятні для поляків, якби ті були остаточними, виявляться радше початком, і незабаром українці висунуть нові вимоги. Питання про реформу крайового статуту зайшло у глухий кут. Аби змусити польську більшість у сеймі до поступок, українські депутати раз по раз вдавалися до “музичної обструкції” (1910–1912): озброєні свистками, трубами й барабанами, вони здіймали такий галас, що це повністю припиняло роботу сейму. Крайова законодавча машина дійшла до стану фактичної бездіяльності.
Іншим важливим питанням, окрім реформи виборчого права, було заснування українського університету[659]. 1914 р. у Львівському університеті існувало десять україномовних кафедр. Спочатку українці мали план поступово збільшити число цих кафедр і таким чином підготувати майбутній поділ навчального закладу на дві незалежні інституції — польську й українську, подібно як Празький університет був поділений на чеський та німецький заклади. Проте на перешкоді цьому планові стала відмова університетської адміністрації створювати додаткові українські кафедри і приймати “габілітацію” українських учених. Від 1901 р. українці зосередили свої зусилля на заснуванні нового, окремого університету. Львівський університет став місцем сутичок між університетською адміністрацією та українськими студентами і сварок між польськими й українськими студентами. 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет у Галичині до 1916 р., але польський спротив затримував виконання цієї ухвали.
В останні передвоєнні роки остаточної трансформації зазнав русофільський напрямок. Його традиційне “староруське” крило на той час майже зникло. Уціліле тверде ядро, під проводом Володимира Дудикевича (1861–1922), покинуло макаронічне “язичіє” і спробувало погодити теорію з практикою, впроваджуючи у свої публікації, принаймні в ті, що призначалися для освічених класів, літературну російську мову. Від цілковитого занепаду русофільство утримувала зовнішня допомога. Намісники Леон Пінінський (1898–1903) та Анджей Потоцький (1903–1908), намагаючись запобігти піднесенню українства, надавали підтримку русофілам. А ще ті одержували фінансову й моральну допомогу від Росії. Після невдачі своїх далекосхідних планів (1905 р.) імперська Росія повернулася до активної політики у Дунайсько-Балканському регіоні. Царський уряд був також занепокоєний впливом українського національного руху в Галичині на населення південно-західних губерній Росії. 1908 р. на Слов’янському з’їзді у Празі “укладено польсько-російський пакт про ставлення до України... Суть цього пакту полягала в тому, що національний рух українців у Галичині слід стримувати й поборювати [полякам]. За це російський уряд у загальних словах обіцяв задовольнити польські національні потреби (у Конгресовій Польщі)”[660]. На кошти, що їх щедро надавала Росія, і за мовчазної терпимості багатьох польських чиновників галицькі “росіяни” вели жваву пропаганду, несумірну з їхньою реальною силою[661]. Занепад русофільства знайшов відображення в тому, що вони постійно втрачали голоси виборців. На останніх виборах до сейму 1913 р. обрано лише одного русофільського депутата проти 31 місця, завойованого українськими партіями. Але це не зупинило русофільських лідерів. Програвши у змаганні за свідомість народу, вони покладали надії на майбутнє вторгнення Росії. Як відзначив добре обізнаний польський сучасник подій: “Цю [русофільську] течію назагал слід уважати за форпост російського уряду в нашому краї... Порівняння національних русь-ких інституцій з москвофільськими переконливо показує, що перші є результатом природного розвитку повного сил і життя народу, що прагне поширювати і поглиблювати здобутки; а другі — результатом штучним, насадженим іззовні, без міцних підвалин і майбутнього”[662].
1913 р. польсько-українська угода стосовно реформи крайового статуту була уже, здавалося, зовсім близькою. Супротивні табори досягли в переговорах межі вичерпання, а Відень спонукав до врегулювання взаємин[663]. В останню хвилину сталася нова затримка, коли через інтриги польських противників реформи змушений був піти у відставку архітектор компромісу, намісник Міхал Бобжинський. Проте переговори тривали. Вирішальну роль в усуненні останніх труднощів відіграв митрополит Шептицький. Врешті 14 лютого 1914 р. сейм прийняв законопроект про реформу. Новий крайовий статут, який містив основні моменти компромісної платформи попереднього року, був напрочуд складний. Він зберігав систему представництва через курії і встановлював у кожній курії відповідну пропорцію польських та українських місць[664]. Українці мали одержати 62 місця з 228, або 27% всього складу сейму. Це була та сама пропорція, що й досягнута, згідно з законом 1906 р., у галицькій репрезентації в Державній раді. Українці мали також одержати два місця з восьми у Крайовому виділі й бути представлені у різноманітних комітетах сейму. Польських та українських членів Крайового виділу й комітетів повинні були вибирати окремо депутати сейму кожної національності.
Але ця реформа значила більше, ніж передбачали її доволі скромні, явні умови. Крайовий статут 1914 р. був першим прикладом польсько-українського порозуміння: угода, досягнута 1848 р. на Слов’янському з’їзді у Празі, залишилалася на папері, а “нова ера” 1890 р. хибувала на фундаментальне обопільне непорозуміння. Компроміс 1914 року не давав українцям того, що, як вони думали, їм належало; але принаймні він порушив монополію влади, яку поляки у Галичині мали від 1867 р. Українці тепер стали партнерами у крайовому уряді, з якого вони перед тим були фактично виключені. До того ж поляки вже неспроможні були обмежувати освітньо-культурний розвиток української громади. Сейм, у якому домінували поляки, послідовно перешкоджав розбудові українського середнього шкільництва[665]. Тепер контроль над українською початковою і середньою освітою вислизав із польських рук. Внаслідок цієї зміни ситуації на осінь 1914 р. було заплановано відкрити десять нових українських середніх шкіл. У рамках порозуміння польська сторона пообіцяла не перешкоджати створенню українського університету у Львові. В той час
