Iсторичнi есе. Том 1 - Іван Лисяк-Рудницький
Відносини між Наддніпрянською (середньо-східною) Україною й Галичиною, освічені верстви яких були виховані на різних інтелектуальних традиціях, були сповнені психологічних труднощів. Незважаючи на це, для обох регіонів України співпраця була життєвою необхідністю. Для Галичини — тому, що українці під Габсбургами переймали творчі ідеї з Наддніпрянщини; для наддніпрянських українців — тому, що Галичина була притулком від царських переслідувань. Після Емського указу (1876 р.), який заборонив українську культурну діяльність у Російській імперії, впродовж тридцяти років східноукраїнські письменники друкували свої твори в Галичині. Такі періодичні видання, як “Правда” (1867–1896, з перервами) і “Зоря” (1880–1897), що виходили у Львові, об’єднували місцевих і наддніпрянських працівників та дописувачів. На пожертви східних українців було засноване Товариство імені Шевченка у Львові, яке потім розвинулося у представницьку, всеукраїнську наукову установу. Модерний український національний рух своїм характером багато в чому завдячує взаємодії Наддніпрянської України й Галичини. Прикладом цього було вироблення стандартної літературної мови, на основі полтавського діалекту, яка, проте, вібрала важливі галицькі елементи, особливо з наукового, політичного та підприємницького словника[631]. У 1890-ті рр. галицькі українці прийняли терміни “Україна”, “українець” як своє національне ім’я. Така зміна у назві принесла очевидні незручності, але вона була продиктована бажанням наголосити моральну єдність із Наддніпрянською Україною, а також рішучістю уникнути будь-якого подальшого змішування “Русі” з “Росією”.
Як це запримітив східноукраїнський лідер, розказуючи в мемуарах про свою першу поїздку до Галичини у 1903 р.: “Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, музика, і взагалі національне життя...”[632] “Комплекс П’ємонту” — переконання, що їхня маленька батьківщина покликана вести перед у боротьбі всієї нації за визволення — посідав значне місце у думці галицьких українців напередодні великої війни.
“УКРАЇНСЬКЕ ЗАВОЮВАННЯ”[633]
“Як для лікаря нема нічого приємнішого понад слідження, як хворий звільна приходить до здоровля — так і для історика нема нічого приємнішого, як слідити регенераційний процес нації, що з важкого духового й політичного пригноблення звільна, але постійно двигаєся до нормального життя”[634]. Ці слова Франка, видатного свідка тих подій, можна доповнити твердженням з історичної праці міжвоєнної доби: “За короткий період завдовжки двадцять років, що передував великій війні, у Східній Галичині сталася величезна зміна; на місці пригнобленої селянської маси постала політично свідома селянська нація”. Цей самий історик, оцінюючи співвідношення сил між двома галицькими національностями, доходив висновку, що “хоча польська вища верства значно перевищувала українські провідні кола щодо культури і матеріальної сили, проте українське селянство переважало польське селянство [Західної Галичини] за національною свідомістю, громадянським духом, дисципліною і навіть культурою та моральністю”[635].
Наприкінці XIX ст. Галичина зазнала тяжкої економічної кризи. “Через десяток і більше років після того, як правління провінцією повністю перейшло у польські руки, вона все ще залишалася одним із найбідніших коронних країв монархії... Немає сумніву, що протягом перших двадцяти п’яти років польського панування дуже мало було зроблено, аби підняти країну з бідності, і що галицькі [польські] великі землевласники і буржуазія виявили недостатню економічну й соціальну ініціативу”[636]. Близько 40% галицької території належало латифундіям. Обсяг сільськогосподарської продукції був найнижчий серед усіх австрійських провінцій. Селяни використовували примітивні, майже середньовічні знаряддя та методи виробництва. Село заплуталося в трагічній сітці неписьменності, лихварства й алкоголізму. Процес урбанізації й індустріалізації йшов повільно; на зламі століть число промислових робітників не досягало 100 000 чол. Дедалі більший тиск перенаселення спричинився до характерного для цього краю голоду приблизно 50 000 людей помирало щороку від недоїдання. Віденський уряд не виявляв особливого інтересу до розвитку віддаленої і стратегічно загроженої провінції. Крайовий сейм і адміністрація поєднували некомпетентність з байдужістю[637].
Новий войовничий дух українських мас драматично виразився в аграрних страйках, які 1902 р. охопили більш як 400 сільських громад у двадцяти повітах Східної Галичини. Селяни відмовлялися працювати в поміщицьких господарствах, домагаючись підвищення зарплати та людянішого поводження. Страйковий рух вибухнув стихійно, але українські політичні партії дали йому незабаром організацію і провід[638].
Інші форми господарської самодопомоги були менш помітними, але, можливо, ефективнішими на довшу перспективу. Тиск перенаселення пом’якшувався заокеанською еміграцією — переважно до Сполучених Штатів Америки, але частково також до Канади та Бразилії. Підраховано, що від 1890 до 1913 р. близько 700–800 тисяч австро-угорських українців (з Галичини і Закарпаття) покинули свій край; це становило від третини до половини всього приросту населення за цей період[639]. Важливим був також рух сезонних робітників
