Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль

невдоволені, що Головний отаман не дозволив Дніпровській дивізії, яка першою увійшла до Києва, “обсадити” столицю, а комендантом Києва поставив немісцеву людину, вихідця з Австро-Угорщини Євгена Коновальця, який воював проти них під час Першої світової. Та ще й надав йому ледь чи не диктаторські повноваження. Не подобалося також, що правою рукою Коновальця (начальником Політичного відділу штабу Осадного корпусу) став сотник Юліан Чайківський, “чоловік трохи нечесний” [58]. Цей Чайківський “уславився” безпідставними арештами, реквізиція ми та позасудовими розстрілами. Чи не в його злочинах потім звинуватили зеленівців?

Трипільці ставилися до січових стрільців як до чужаків, які прийшли з Австро-Угорщини “в наш Київ” та ще й командують, не знаючи “душі і психології українського Наддніпрянського селянства” [59]. Січові стрільці ж звинувачували зеленівців у більшовизмі. Коновалець доповідав Петлюрі, що зеленівці — елемент свавільний, схильний до погромів, ті ж казали, що “всьому виною Коновалець, то він усе наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була” [60].

Коновалець наказав Дніпровській дивізії вийти з центральних районів столиці на околицю — до Святошина. Може, й неохоче, але наказ цей Зелений виконав.

На думку Думіна

Старшина Січових стрільців у Києві та гості із Коша УСС. У центрі Євген Коновалець. Київ, весна 1918 р. Копія.

Погляди січового стрілецтва можна оцінити завдяки Осипові Думіну. Чоловік це, безперечно, заслужений, але від помилок і тенденційності й достойному чоловікові не завжди вдається вберегтися. Упередженість Думіна видно вже з назви спомину — “Повстання отамана Зеленого проти Директорії у січні 1919 р.”.

Повстання ж не було.

Спомин справедливіше було б назвати “Каральна експедиція Директорії проти селян, які привели її до влади”.

Тепер про інші “неточності” Думіна. Він, зокрема, писав, що “Дніпровців не впущено в Київ” через “страх перед бешкетами” [61]. Таким чином, приховувалося, що саме зеленівці вибили з Києва гетьманців, опанували місто, погромів не чинили, а вже потім Коновалець вислав їх до Святошина.

Чому козацтво Дніпровських дивізій виставили з міста? Бо, каже Думін, “верхи Дніпровцям не довіряли і не рішилися доручити їм несення ладу та порядку в самій столиці” [62].

Чому ж не довіряли? Адже саме вони, увійшовши до столиці, забезпечили в ній лад. Бо, каже Думін, “між ними було багато непевного елементу” [63].

А де ж його тоді не було?!

Непевний елемент був у кожній зі сторін, у тому числі й серед січових стрільців, як, наприклад, “січовий чекіст” Юліан Чайківський.

А в Директорії не було непевного елементу?!

Був він і у Дніпровських дивізіях, але ж слухав свого отамана! А це головне! Зелений опанував вольницю, взяв її у шори. Чому ж тоді з ним не мати діла? Тому, що йому би дісталися лаври переможця над гетьманом? До речі, лаври сумнівні, адже переможець над гетьманом зруйнував Українську Державу, а нової не збудував.

Осип Думін писав, що “не було ніякою тайною, що у Дніпровців від перших днів їх існування настрій був проти Директорії'” [64]. Теж неправда! Представник Директорії Марголін був свідком, як трипільці урочисто, зі священиками, присягнули Директорії, значить, від самого початку вірили їй. Більше того, саме завдяки отим селянам і здобула Директорія перемогу, стала поважною силою. Та й у грудні 1918 р. Київський губернський селянський з’їзд з ентузіазмом вітав “революційну Директорію”.

Що ж до “особливої ненависті” [65] до січових стрільців, то, напевно, Думін перебільшує. Радше не до січових стрільців була негація, а до ролі, яку їм визначив Петлюра: зеленівці не могли погодитися, що над “їхнім” Києвом будуть командувати чужаки. І вина за це лягала на Головного отамана, адже саме він постановив, що залогою Києва стануть “австріяки”.

Думін і далі оперував чутками, ніби фактами. “При кінці грудня, — писав він, — в Київі почали ходити чутки про повну деморалізацію Дніпровських дивізій, про їхні бешкети, а від часу до часу поговорювало навіть про близький їхній бунт проти Директорії (…). Мені доводилося в тім часі також не раз чути про те, що ніби Дніпровські дивізії розбігаються по домах, забираючи із собою зброю і військове майно. Більшу увагу звернули на себе Дніпровці щойно тоді, коли вони відмовилися від виїзду на протипольський фронт у Східну Галичину” [66].

І знову неправда! Думін спростує власну тезу в іншому спогаді…

Істиною є те, що Петлюра видав тоді наказ, який зеленівці сприйняли як провокаційний: “Головний” наказав Дніпровській дивізії вирушати в Галичину воювати проти поляків, до яких трипільцям не було ніякого діла. Петлюра, мабуть, забув, що Дніпровська дивізія формувалася за територіальним принципом, а такі частини не мають бажання віддалятися від своїх домівок, бо прагнуть захистити їх від насильників. До того ж зеленівці були добровольчою частиною. Вони пішли воювати за Україну не з примусу, а з доброї волі, внутрішньої потреби. Серед них не всі були військовозобов’язані, значна частина вояків виявилися непризовного віку — або старшого віку люди, або зовсім юні.

З добровольцями не варто говорити мовою ультиматумів.

До них потрібен інший підхід.

Добровольці наказ виконують не тому, що до цього їх примушує закон, а тому, що віддає його авторитетна людина, яка ще й пояснила рацію і потребу виконати розпорядження.

Чому б Головному отаманові не послати до Галичини Січових стрільців? Нехай би боронили своїх батьків і матерів від насильства поляків. Стрільці