Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
До системи органів, на які поширюється дія принципу поділу влади, не входять завдяки особливостям їх організації і діяльності також Верховна Рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим (див. рішення Конституційного Суду України № 19-рп/2001 від 21 грудня 2001 р.).
У заключній частині коментованої статті йдеться про обов’язок державних органів дотримуватись вимог закону. Лише за умови дотримання вимоги законності у діяльності принцип поділу влади набуває свого сенсу. Неухильне дотримання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадянського миру і злагоди в державі (Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2008 від 1 квітня 2008 р.).
Правовою основою виконання даної вимоги є закріплення всього механізму здійснення поділу влади в Конституції і законах України. Стаття 19 Конституції встановлює, що органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. «Принцип поділу державної влади в Україні, — записано в рішенні Конституційного Суду, — означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України» (рішення Конституційного Суду України № 2—рп /2000 від 10 лютого 2000 р.). Отже, дотримання умов здійснення повноважень у межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6) забезпечує вичерпне виконання всіх вимог, що випливають з дії принципу поділу влади. Йдеться про неухильне дотримання велінь, дозволів і заборон, які регулюють взаємовідносини різних гілок. З цього випливає, що в державному будівництві не можуть застосовуватися моделі, які не передбачені правовими приписами. Саме така лінія провадилася Конституційним Судом України при винесенні негативного рішення в питань про можливість висловлення недовіри Уряду на Всеукраїнському референдумі (Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2000 від 27 березня 2000 р.), можливість делегування парламентом Кабінету Міністрів України права встановлення порядку сплати і розмірів податків і зборів (Рішення Конституційного Суду України № 14-рп/2010 від 20 травня 2010 р.) тощо.
Законодавча влада зацікавлена у своєчасній і якісній реалізації іншими гілками прийнятих нею законів, їх правильному розумінні і тлумаченні, настанні невигідних наслідків для їх порушників. Виконавчій владі для її нормального функціонування потрібні ясні, чіткі і ефективні закони, які б відповідали потребам суспільного розвитку і виконання яких гарантувалося б. Якість роботи судової влади багато в чому обумовлюється якістю діючих законів, безумовною підзаконністю всіх інших актів і забезпеченням безумовного виконання судових рішень. У цілому неухильне дотримання всіма гілками влади Конституції і законів України є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадянського миру і злагоди в країні. Це стає основою для своєчасного і якісного виконання державних програм суспільного розвитку, забезпечення верховенства закону і створення умов для побудови правової держави.
Стаття 7.
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
У своєму нормативному значенні положення даної статті пов’язано з принципом народовладдя (ст. 5 Конституції), а також корелюється з її статтями 140—146, де міститься загальне поняття місцевого самоврядування в Україні, визначаються загальні засади формування його органів та обрання головних посадових осіб, принципові засади формування і структура матеріальної і фінансової основи функціонування, сфери відання системи місцевого самоврядування.
За визначенням Європейської хартії місцевого самоврядування (ст. 3) воно є правом і реальною здатністю органів місцевого самоврядування репрезентувати значну частину публічних справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно з Європейською хартією це право здійснюється як виборними та виконавчими органами, так і безпосередньо територіальною громадою шляхом використання різних форм прямої демократії.
Місцеве самоврядування, як його визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст.2). Місцеве самоврядування — форма реалізації влади народу, що здійснюється через систему організації діяльності населення місцевих утворень для самостійного і під свою відповідальність вирішення питань місцевого значення.
Таким чином, первинним суб’єктом місцевого самоврядування Конституція проголошує не адміністративно-територіальну одиницю, а територіальну громаду як певну самоорганізацію громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту своїх законних прав і інтересів. Самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад.
Конституція в загальних рисах поновлює історичні традиції українського народу громадського самоврядування. Ці традиції багатовікові і вкорінені в менталітеті народу, його досвіді. Починаючи з XIV ст. все більше міст Південно-Західної Русі, а згодом і Правобережної України ставали самоврядними на засадах Магдебурзького права — Сянок, Львів, Кам’янець, Берестя, Київ, Луцьк, Дубно, Рівне, Дорогобуж та ін. У цих містах головним органом самоврядування були міські ради, які виконували функції влади і суду в цивільних справах. З кінця XVI ст. на території України поширюється козацьке самоврядування з його територіальною полково-сотенною системою, системою сотенних, полкових і Генеральних козацьких рад, згорнутих урядом царської Росії. З другої пол. XIX ст. тут були введені нове міське самоврядування, а в Галичині і Буковині — органи крайового і місцевого самоврядування, які ефективно продовжували дніти в Західноукраїнській Народній Республіці у 1918—1919 рр. Створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів після повалення російського самодержавства в 1917 р., їх більшовизації! поклали початок декларативному радянському народовладдю і місцевому самоврядуванню в УРСР. Істотні зміни в правовому статусі місцевих рад як органів територіального громадського самоврядування, форми безпосередньої демократії, як випробуваної історичним досвідом основи демократичного ладу в Республіці були пов’язані з прийняттям Закону УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» (1990 р.) та особливо Закону України
