Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Соціально-філософська методологія Дюркгейма характеризується відмовою від принципу «робінзонади» і ствердженням принципу діалектики індивіда і суспільства як частини і цілого.
Розділ 2 «САМОТНІЙ ГОЛОС ЛЮДИНИ» У ФІЛОСОФІЇ Ґ. МАРСЕЛЯҐабріель-Оноре Марсель (Gabriel Marcel, 1889-1973) народився в Парижі, там і помер. Філософську освіту здобув у Сорбонні. Анрі Берґсон був одним з тих, хто справив вплив на Марселя. Також на нього вплинули погляди Колріджа, Шеллінґа та ін. Марселя вважають католицьким філософом, власне католиком він був і за віросповіданням, яке свідомо прийняв коли йому був 31 рік.
Серед письменників на нього вплинули твори Чарльза Дю Боса, Франсуа Моріака.
Марсель належить до філософського напрямку «християнський екзистенціалізм» — це означає те, що по меншій мірі його вчення не суперечить християнським догматам. В той же час заперечував томізм як такий, що намагається примирити віру з наукою. Також Марселя не можна назвати ортодоксальним віруючим, оскільки він віддає перевагу істині, якщо вона навіть суперечить релігійним догматам.
Найрезонансні праці мислителя такі як «Метафізичний щоденник» (1914-1923), «Бути та мати» (1935), «Від відмови до благання» (1940), «Людина-подорожній. Вступ до метафізики надії» (1944), «Таїнство буття» (1952), «Людина проблематизована» (1955), «Людська гідність та її екзистенційні основи» (1964).
Ґабріель Марсель також відомий як драматург, однак в цьому напрямку його творчість довго не знаходила відгуків у читачів. Серед найвідоміших п’єс французького письменника такі як «Невидимий поріг» (1914), «Квартет фа дієз» (1920), «Іконоборець» (1923), «Побожна людина» (1925), «Зламаний світ» (1933), «Дорога до Крети» (1936), «Спис» (1936), «Ліхтар» (1937), «Спрага» (1938), «Горизонт» (1945).
П’єси Марселя наповнені філософськими ідеями та їм притаманне гостре відчуття дійсності. На думку французького драматурга саме через цей специфічний літературний жанр можливе одне з адекватних виражень дійсної метафізики: «...набагато важче зорієнтуватися в низці міркувань драматичного або, точніше, музичного змісту, аніж у трактаті, впродовж якого розвиваються певні думки, що логічно поєднуються і, в кінцевому підсумку, виникають, випливають одна з одної»[335].
Всі твори Марселя складаються з фрагментарних розмислів, щоденникових записів, нагадують сповідь, яка передає інтимне життя думки — такий характер викладення обумовлений основними принципами його філософії.
Серед кола обговорюваних мислителем питань такі як буття та володіння, втілення, трансцендентне та онтологічне, вірність і зрада, мучеництво і самогубство, свобода і підкорення, любов та бажання, надія та відчай, свідоцтво і доведення, таємниця і проблема тощо. Таку діалектику категорій часто порівнюють з гегелівською, однак у Марселя таке протипокладання набуває специфічного значення, яке характерне саме його самобутній стилістиці філософського викладу матеріалу.
Філософські дилеми розмислів Марселя мали своїм засновком невдоволення класичною філософською традицією, яка часто не замислюючись над суттю явища стверджувала одразу контрапозиції, відмінні від нього, як от наприклад обґрунтоване знання або сприйняте на віру: «...об’єктивний факт або внутрішнє ставлення. ... Я переконаний у тому, що ця дилема випускає суттєве з ...найглибшої метафізичної думки»[336].
Так, думка Марселя скоріше спрямовується на сутність ніж на існування, на есенцію, а не на екзистенцію. Річ в тім, що предметом дослідження стає саме приховане та певним чином знане людиною у бутті — таїна, яка ще має бути осягнена, але не плинність буття, яка таким чином неначе заперечується. Це дає вказівку давати оцінку вченню Марселя як такому, яке відходить від екзистенціалістської проблематики.
Французький філософ намагається подолати так часто розповсюджений у класичній філософській традиції розподіл на два окремі світи всесвіт — на світ об’єкту і суб’єкту; світ людської суб’єктивності та світ об’єктивної реальності. Протиставлення у подібних поняттях в історії філософії як стверджували по-різному, так і намагалися подолати його самобутніми шляхами.
Таке протиставлення починається ще з часів античності, коли існують два світи макрокосмічний та мікрокосмічний. У добу середньовіччя такого розрізнюючого змісту набувають поняття Бог і людина. Ренесансна філософія та філософія Нового Часу намагається прибрати порядпокладеність людини та природи через ствердження єдино наявної людської природи. Класичного протиставлення через німецьку філософію нового часу набуває протиставлення суб’єкта і об’єкта у філософії марксизму.
Марсель, долаючи всі ці розбіжності, наполягає на первинній цілісності, що міститься в таїні, яка самоутверджується як онтологічна повнота, охоплює цілісність людського буття. Але цей погляд не є, як могло б здаватись, абстрактним, навпаки, таке філософське відношення найбільш наближене до суті, до того — як само є суть[337].
Інша ж, протилежна позиція — проблематизації, розчинення проблеми. Проникнення до сутності через докладний розгляд та розмежування в основі своїй має мотиви володіння, панування, жадоби до влади тощо, оскільки таким чином людина здійснює насильство над таїною, а не таїна розкривається перед нами у всій незбагненності її раціонального опису.
Феномени любові, надії, віри, які докладно аналізуються в «Du refus à l’mvocation» («Від відмови до благання») та у «Homo vіator» — є яскравими прикладами пояснень Марселя, які стосуються пізнання через досвід але не підлягають звичайному, наприклад, природничо-науковому спотворенню.
Вади сучасної епохи — такі як технократичність, пошук у всьому користі, егоїзм та егоцентризм — спонукають до спотворення людської сутності, затуляють людині доступ до історичної духовної спадщини, зокрема до царини високих ідеалів та цінностей. Інша людина стає засобом на відміну від належного гуманного ставлення до неї як до цілі (І. Кант).
Однак, за Марселем, свідченням людського існування, певним аналогом декартівського «cogito ergo sum» стає «втіленість» людини. І це є одним з безперечних відкриттів Ґ. Марселя — відкриття екзистенції як втіленості (incarnation), що полягало
