Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Загальним, спільним, що можна все таки віднайти, у багатоманітті та строкатості сучасної філософії є пошук нової парадигми знання. на перший план висувається знання «конкретно-наукове».
У недавній іще час точилися суперечки про пріоритетність форм знання — гуманітарного та «конкретно-наукового». на цій підставі виділялися та ворогували між собою різні, так би мовити, протилежні філософські напрями — позитивізм, неопозитивізм, марксизм та інші. Як показала дійсність — процеси тотальної інтеграції соціальних процесів та встановлення загальнолюдських менталітетів багато в чому «знали» цю проблему як таку. Прийшов час для подолання усталених століттями стереотипів мислення.
У сучасній філософській літературі немає спільної точки зору перш за все на необхідні та пріоритетні цінності, на які мусить орієнтуватися сучасне мислення. Якщо навіть у свій час Е. Дюркгейм наполягав на потребах аналізування факторів соціальності, то сучасні нам філософські течії застерігають, що на перший план виходить абстрагований від суспільних обмежень суб’єкт. Тобто, як бачимо, людина — взята у багатьох «онтологічних» та «феноменологічних» проявах, все таки постає як центральна фігура практично у всіх філософських дослідженнях.
Однією із загальноусталених в сучасній філософії є проблема співвідношення знаку та дійсності. Не дивлячись на те, що більшість філософів наполягає на «автономності», «знаку» чи «письма», їх самобутності у межах нового культурного простору, — при скільки-небудь прискіпливому дослідженні ми бачимо, що цей «автономний» знак — ні що інше, як новий, несподіваний ракурс дослідження все тієї ж людської культури, аналізованої з точки зору її формізованості та логізованості, без чого не можна обійтися у наш час.
Велике значення в сучасній філософії надається проблемі тексту, текстуальності. Причому текстуальність слід розуміти як загальну включеність суб’єкта в людську культуру, де рай знаходить своє опредмечування. Не менше значення має і проблема мови — мови, як такої, як засобу спілкування та комунікації, а головне — як проблема конструювання та деконструювання, об’єктивної та суб’єктивної дійсності. Проводячи паралель між різними філософськими напрямками, можна сказати, що сучасна людина, суб’єкт, віднаходить своє самобуття у суміші різних родів та видів реальності. Мова як засіб — не тільки спілкування та комунікації людей — а й органічної «включеності» суб’єкта в систему сучасної йому культури, виступає засобом його самовиявлення та самоідентифікації.
На основі функціонування мовно-знакової культури відбувається розвиток та взаємодія різних видів етносів та культурних самобутностей (як це ми бачимо, наприклад у Леві-Стросса). Тому попри всю оригінальність та алегоричність мови сучасної філософії можемо зробити висновок, що проблемою номер два є проблема все тієї ж людської культури та окультуреності. Якщо людині, скажімо, ХІІІ-ХIV століття культура давалася через безпосередню предметність, то сучасна людина включена у «контекст» загальнолюдської культури через «текстуальність», «письмо» та «екзистенцію». При цьому у світовідчутті та світосприйманні людини ХХ століття «сплітаються» ментальності, відображені та досліджені філософами різних напрямків. Тільки ця ментальність у різних теоретичних системах постає вираженою у різних категоріях та поняттях і обертається різними гранями. Тому найбільш загальним висновком при аналізі основних тенденцій та напрямків в сучасній філософії є двоєдина, на наш погляд, тенденція — з одного боку до «розбігання», в різні боки, численних філософських шкіл та шкілок (це формально), і до несподіваного синтезу цілого філософського знання, предметом якого загалом постає людина, узята у цілому комплексі притаманних їй численних проблем. По-друге, предметом «номер два», є людська культура в цілому узята переважаючим чином у її формалізованості та синтетичності. Найбільш життєвим ракурсом дослідження тут постає розгляд різних форм самобуття, діяльності та самодіяльності людини через її суб’єктивність. Тому «несумісні» на перший погляд категорії та поняття, через які пізнається ця суб’єктивність — «схема», «текст», «письмо», «текстуальність», «знак», «страждання», «смисл», «логіка», «екзистенція», «дух» тощо на думці відображають одну і ту ж тенденцію аналізу людської суб’єктивності, узятої як «включеність» людини у різні форми знакових систем, «мову», яка відображає «філогену» та «антогену» суб’єкту.
Аналіз сучасних форм самобуття та самоідентифікації людини в системі формалізованої та уніфікованої культури відбувається закономірно при досліді логізованих схем, у яких відбувається розвиток сучасної суб’єктивності. Саме ця обставина, на наш погляд, є основою своєрідного «синтезу» сучасних численних та різнорідних філософських течій та напрямів.
Розділ 1 «СУМІШ РЕАЛЬНОСТЕЙ» У ФІЛОСОФСЬКОМУ ДОРОБКУ E. ДЮРКГЕЙМАЕміль Дюркгейм (Durkheim, 1858-1917) — французький соціолог-позитивіст, глава французької соціологічної школи, основоположник журналу «L’Année socіologіque» (1896). Професор соціології і педагогіки в Бордо (1896) та Сорбоні (1902). Основні праці: «Про розподіл суспільної праці» (1893), «Правило соціологічного методу» (1895), «Самогубство» (1897), «Соціологія і філософія» (1924), «Елементарні форми релігійного життя»(1912).
Концепція. Е. Дюркгейм вважав, що пояснення феноменів соціального життя слід шукати в природі самого суспільства, оскільки певна причина даного соціального факту мусить бути винайдена серед попередніх фактів, а не у стані індивідуальної свідомості.
Соціологічні закони, за якими розвивається суспільство, на думку Дюркгейма, є настільки специфічними, що пояснення суспільства може бути редукованим тільки із самого суспільства. Всі пошуки справжнього стану суспільства Е. Дюркгейм правомірні тільки виходячи з аналізу самого суспільства. Він також поставив питання про соціальну психіку та соціальну психологію, які категорично відокремлював від інших сфер та факторів життя суспільства. Соціальну психіку та психологію Дюркгейм вважав сутностями особливого порядку, які треба розуміти й пояснювати, виходячи з них самих, а соціум французький соціолог, стоячи на позиціях редукціонізму, рекомендував пояснювати, виходячи з первісної « орди».
Позитивним є положення Е. Дюркгейма про те, що вельми дієвим чинником в суспільстві є люди, що вони являють собою активний фактор, рушій історії, тобто було поставлено питання про важливу роль суб’єктивного чинника в історії.
Особливої уваги заслуговує та реальність, яку Дюркгейм проголошує основою соціального буття. При цьому французький філософ вдався до типової на його час натуралізації соціального буття.
Так, існувала теорія пошуку особливого роду реальності, яку мусить досліджувати соціологія і яку не досліджують ніякі інші науки.
Існувала школа
