Народні Думи - Автор невідомий

То буде з города Озіва Велика погоня уставати,

То буде нас, кінних, доганяти,

То буде нас на три штуки рубати Або в гіршу неволю живцем завертати,

То буде же нашого брата меншого, пішого,

У тернах і байраках на спочині минати.

То ми свого брата меншого не ввеземо І самі із озівської турецької неволі не втечемо».

То став же пішоходець із тернів виходити,

То став червону китайку находити,

Та у ручки бере-хапає,

Словами промовляє:

«Недурно червона китайка по шляху валяє,

Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких В живих на світі немає.

А коли б же я міг знати,

Чи їх постріляно, чи їх порубано,

Чи живими в руки забрано,

Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,

Тіла козацького-молодецького шукати.

Та тіло козацьке-молодецьке в чистім полі поховати,

Звірам і птицям на поталу не оддати».

На шлях Муравський вибігає,

Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає. То побило меншого брата в полі три недолі:

Одно — безвіддя,

А друге — безхліб’я,

А третє — буйний вітер у полі повіває Та бідного козака з ніг валяє.

До Савур-могили прибуває .

1 на Савур-могйлу ісходжає,

І там собі дев’ятого дня спочивок має.

Дев’ятого дня з неба води-погоди вижйдає І мало-немного спочиває,

І ось до нього вовки-сіроманці находжали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали,

Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. То він їх забачає Та словами промовляє:

«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,

Гості мої милі,

Хоч мало-немного підождіте,

Поки душа козацька з тілом розлучиться.

Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,

Із-під лоба чорні очі висмикати,

Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати».

І мало-немного спочивав,

От руками не візьме,

Ногами не піде,

Ясно очима на небо не згляне,

На небо взирає і тяжко вздихає:

«Голово ж ти моя козацька!

Голово ж ти моя молодецька!

Бувала ж ти у землях турецьких І в вірах бусурменських,

А тепер припало — на безвідді, на безхліб’ї погибаю». Ой не чорная хмара налітала,

Не буйні вітри війнули,

Як душа козацька з тілом розлучалась.

Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали І тіло козацьке-молодецьке жвакували,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головах сідали І чорні очі із-під лоба висмикали;

Ще й дрібная птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло обдирала;

Ще й зозулі налітали,

В головах сідали,

Як ріднії сестри, кували;

Ще й вовки-сіроманці находжали І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,

Попід зелененькими яворами ховали,

Комишами укривали

Та жалібно квилили і проквилили —

То ж вони козацький похорон одправляли.

Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, Стала їх темная нічка обнімати,

То став же старший брат

До середульшого брата словами промовляти:

«Станьмо, брате, тута —

Тут могили високі,

І трава хороша,

І вода погожа.

Станьмо ж, брате, хоч мало-немного Коней попасімо;

Станьмо, брате, поки сон обігріє,

Чи не прибуде к нам брат наш менший,

Піший-піхотинець:

Тоді ж на його великое усердіє маю І всю добичу іскидаю,

А його, пішого, межи коні хапаю».

«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—

Уже дев’ятий день минув,

Як хліб-сіль їв і воду пив,

Досі на світі немає».

Отоді ж вони коней пустопаш попускали І кульбаки під себе постеляли,

А оружжа по комишах поховали Та безпечно спать полягали,

Світової зорі дожидали.

Як став же божий світ світати,

Стали вони на своїх коней сідати,

Через річку Самарку в городи християнські утікати,

То став же старший брат до середульшого словами

промовляти:

«Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати, То будуть же турки-яничари другими дорогами нас

переймати,

То будуть нас стріляти та рубати,

А лібо живцем, у плін завертати».

А як став же той брат найменший, піший-піхотинець,

Аж до десятого дня до Савур-могили добігати Та став же він на Савур-могилі спочивати,

І на небо взирати,

Доброї години.вижидати.

Важенько вздихає

Та словами тихо промовляє:

«Ой горе бідній сиротині, не пивши,

А ще й к тому і не ївши,

Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,

А тепер прийдеться .на. Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє

І головку свою козацькую ісклоняє.

Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,

Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,

То стали його тіло козацьке-молодецьке терзати та

пожирати,

І став же він ще мало-маненько своїми очима

вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти:

«Любі вовки-сіроманці,

І ви, орли-чорнокрильці,

Погодіте же ви, спочивайте,

Козацького тіла молодецького не терзайте,

Поки душа з тілом розлучиться.

Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати,

А тіло моє козацьке-молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,

Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».

А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,

То середульший же брат милосердіє має,

Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,

Голубчику сквий!

Тут же трави зелені і очерети угодні,

Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».

Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.

Вони рушниці свої у комиш поховали,

А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,

Ранньої зорі дожидали.

То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,

Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,

Ото б же я всю здобичу із коня скидав,

А свого брата найменшого,

пішого-піхотинця, із собою взяв»,

То середульший же брат теє зачуває,

То до свого старшого брата словами промовляє!

«Отож би було, брате, свого найменшого брата

із еобою взяти,

Як він же за нами гнався ї на коні прохався,

А тепер уже, брате, нам з тобою свого

найменшого брата і повік його не видати — Що вже дев’ятий день минає,

Як хліб і сіль він поїдав».

То це вони промовляли І своїх добрих коней дальше поганяли.

То вже не сизі орли заклекотали,

А то ж турки-яничари бідних двох козаків та

коло могили хапали,

Постріляли їх і порубали,

А коней їх із добиччю в городи озівські назад забрали. Полягли двох