Країна Моксель, або Московія. Книга 2 - Володимир Броніславович Бєлінський

Хочу тільки нагадати: навіть значно пізніше, у 1253 році, Вільгельм де Рубрук стверджував, що в країні Моксель, у її народу, не існувало великих міст, а проживали вони в лісових хатинах. Тобто житло було найпростішим. Швидше за все, меряни в IX—XIII століттях жили у звичайних примітивних землянках, закопуючись на зиму глибоко в землю, ховаючись від зимової холоднечі. А свої городища-стійбища обсипали земляним валом, щоб захиститися від звірини. Тому й залишилося дуже мало слідів від мерянських жител IX—ХЇІ століть.

До речі, цю думку надалі підтвердив сам О. С. Уваров:

"Ібн-Даста розповідає, що "холод у їхній країні буває настільки сильний, що кожен із них викопує собі в землі щось на кшталт льоху, до якого прилаштовує дерев’яний гострий дах, на подобу... християнської церкви, і на дах накладає землю. У такі льохи переселяються з усім сімейством і, взявши трохи дров та каміння, запалюють вогонь і розжарюють каміння на вогні... У такому житлі залишаються до весни" [4, с. 94—95].

Тобто меряни в ті часи не користувалися печами, не знали, як їх будувати і як відводити дим з жител. Користувалися звичайними багаттями. Однак уже в IX—XII століттях у своїх житлах улаштовували двері й закривали їх на ключ. І це природно — побоювалися крупного звіра. Середовище підказувало умови життя.

Про наявність у мерян дверей, замків і ключів підтвердили курганні розкопки. Послухаємо археолога:

"Ключі трапляються майже у всіх могилах, як жіночих, так і чоловічих... Очевидно, Меряни мали звичай постійно носити ключ при собі, може, від головних дверей, а тому з померлим хазяїном або хазяйкою клали в могилу й ключ, який вони при собі носили. Цікаво, що ключ клали не лише в могилу з похованим тілом, але також і біля горщика, що містив попіл спаленого трупа..." [4, с. 97].

Однак повернімося до слова "городище". Усі виявлені городища мерян, тобто їхні давні поселення, завжди були поруч із курганами — місцями поховання покійників. Це підтверджено археологічними розкопками. Ось що пише з цього приводу О. С. Уваров:

"Перелічуючи найдавніші поселення Мерянського народу, ми згадували також про городища.., вважаючи Мерян найдавнішими осілими мешканцями цих країв... Зауважимо, що городища майже завжди розташовані поблизу мерянських курганів найдавнішої епохи. Ми думаємо, що можна причислити ці городища до пам’яток того ж народу. Навіть більше, знайдені в городищах залізні предмети незаперечно відносять ці насипи до епохи залізного віку, отже, уже до того часу, коли ці місцевості зайняті були Мерянським плем’ям" [4, с. 47].

Інакше кажучи, сама назва селища Городище, Городок, Городець, Городилово є прямим свідченням проживання там мерянського етносу.

"Городища, як ми вказали вище, розташовані здебільшого біля селищ або урочищ, що досі зберегли назви: городище, городок, городини або городець, так що сама назва "городище" перейшла в назву селищ і зберегла пам’ять про колишній насип" [4, с. 47].

А далі О. С. Уваров подає назви сотні сучасних селищ, де слово "городище" є назвоутворюючим. Десятки цих Городищ і Городців понині зберегли пам’ять про мерю в Московській, Ярославській, Володимирській та іншій областях Росії. Зайвий раз засвідчивши, кому та земля належала за старих часів.

Описані картини дають повне уявлення про те, у яких городищах і в яких "хатинах" проживав мерянський народ у IX—XIII століттях. Це дозволяє порівняти їх з життям і побутом слов’ян, скажімо, Києва, Чернігова або Новгорода. У слов'янських містах у ті часи існували величні кам'яні храми й князівські палаци. Слов’яни мали знання про димоходи й, природно, користувалися ними при будівництві житла. Маємо цінне порівняння, котре підтверджує та схиляє до висновку, що слов’янської присутності в мерянській землі в ті часи (судячи з тисяч курганних розкопок) абсолютно не відчувається.

Перший князь Рюрикович — Юрій Довгорукий — з’явився зі своєю невеликою дружиною в мерянській землі лише 1137 року. І, природно, ніякого перетікання слов’янських племен у XII столітті в мерянську землю не відбулося. Позаяк ніяких слідів слов’янського етносу ні археолог О. С. Уваров, ні його колеги першої половини XIX століття не виявили ні серед розкопок X—XII століть, ні серед розкопок наступних часів. До речі, провівши розкопки на місці так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років, граф О. С. Уваров знайшов мерянські останки, "звалені в купу", і "три труни", що лежали поруч. Тобто навіть наприкінці XII століття меряни ще були нехрещеними і їх, як язичників, "звалили" після загибелі у звичайну "купу", тоді як трьох загиблих дружинників-християн поховали за християнським звичаєм — "в окремих трунах, обернених на схід, і зі складеними на грудях руками" [5, с. 4]. Ось такі відкриття виявляються повсюдно в мерянській землі аж до приходу в ту землю хана Батия. Тут "доважок брехні" марний. До речі, трьох загиблих дружинників зуміли вичислити за 4-м Новгородським літописом. Ось їхні імена: Добриня Довгий, Іванко Степанович, Матвій Шибутович. І хоча всі три князівських дружинники були християнами, але за національним походженню вони могли бути ким завгодно. Я сподіваюся — читач пам'ятає:

"Дружина, як і раніше, мала змішаний племінний склад... У XII ст. в її склад входять... поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній людей з іногородців східних і західних... торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь" [6, с. 73].

Тобто з приходом у мерянську землю князя Юрія Довгорукого ніякого слов’янського начала в тій землі не з’явилося. Залишився фінський етнос на своїй споконвічній землі.

Потрібно також відзначити, що навіть із приходом у мерянську землю князя Рюриковича побут мерян ще довгі роки не мінявся. Тому що він був адекватний жорстокому середовищу. Крім того, князі з дружинниками стали споруджувати свої відособлені городища, куди, як правило, запрошували тих мерян, які приймали християнство й входили до складу нової мерянської дружини, так званих "нових молодих отроків", і, природно, жінок-мерянок. Лише в цих нових городищах стали з'являтися курні хати, до речі, незаперечний винахід фінських племен.

Курна дерев’яна хата була звичайним житлом московитів до кінця XVIII століття. Мерянський етнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.

Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянського побуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, плітку і восени від страшного гнусу та