Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Ворота розчинилися — і з  них  виїхало сотні дві  вершників.  Багато  хто  вів  на   поводі запасних  коней  з  пораненими.

— Відступаємо до Київських воріт!

Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимів, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглій, оговтавшись від  переполоху і холонучи від  страху, що  цей переляк не  залишиться непомічений Кончаком,  завернув орду  і вдарив на  переяславського князя.

Так  сталося, що  в першому ряду  нападаючих опинився Трат.  Він  незграбно скакав на  своєму миршавому соловому коні і,  піддаючи собі  хоробрості криком, потрясав важким ханським списом. Бідак з бідаків, він добровільно зголосився піти  в похід, щоб  чим-небудь поживитися в землі  урусів. Як  пастух  ханських табунів та стад,  міг і не  йти, однак Туглій  не  заперечив і відразу погодився взяти з собою, навіть зброю порядну дав. Трат  був щасливий. Не знав  він,  що цим щастям мав  завдячувати Насті, яка  давно вже  протурчала ханові вуха,  щоб  десь  запроторив Рутиного чоловіка подалі і щоб  Рута  хоч на  якийсь час  зітхнула вільніше.

Трат  скакав поряд з усіма, кричав, розмахував списом і відчував у животі якийсь неприємний холодок. Він був добрим чабаном і  неабияким вершником, але  давно вже  не ходив  у походи і зі страхом думав  тільки про  те, як би щитом захиститися від уруської стріли і не  впасти з коня. Бо  хто у такій круговерті падав на  землю, той  уже  не  підводився ніколи.

Ось  передня лава  половців зіткнулася з переяславцями, і  Трат   зовсім несподівано для  себе  побачив перед собою багато одягненого вершника — у харалужній кольчузі, золотому  шоломі, з  легким червоним плащем за  плечима, що розвівався, як  знамено, і довгим двосічним мечем у міцній руці.

Князь! Уруський князь!

Якщо зараз Трат   не  злякається і  настромить його на списа або  візьме в полон, то  прославиться на  весь  Дешт-іКипчак і стане багатим чоловіком.

Трат  направляє вістря свого довгого важкого списа прямо  в  груди   князеві. А  що  йому було  робити?  Праворуч  і ліворуч від  нього — суцільна лавина воїнів, позаду — ще більше. Куди діватись? Тільки вперед!  Хай  великий Тенгріхан  допоможе йому!

Та  в останню мить  Трат  зажмурив очі,  спис похитнувся і, замість того  щоб  ударити князя в груди, ударив у стегно.

Князь голосно скрикнув, але в сідлі  утримався. А Трат  з неймовірним страхом раптом побачив збоку від себе  молодого  уруського воїна з  високо занесеним мечем — то  був Івашко — і ще  почув важкий посвист того  меча. І тут світ перевернувся в  його   очах.  Обидві його   витягнуті наперед руки  — ліва,  що  тримала повід, і права, що  тримала списа,  — відсічені тим  мечем по  самі  лікті, упали на  гриву  коневі, а звідти провалилися кудись у безвість.

Це  було  останнє, що  він  бачив у своєму житті, — свої відсічені закривавлені руки. Потім він  уже  відчував якийсь час,  як  сповзає з  сідла, падає в  темну яму,   де  несамовиті кінські копита рвуть  його  тіло,  трощать кістки.

Потім він  зник. Зник навіки, втоптаний у чужу  землю, багатством якої  так  хотілося йому  поживитися...

Незважаючи на рану, Володимир Глібович бився затято. Не  один раз  його  меч  падав на  голови ворогів, що,  приваблені  блиском золотого шолома, оточували його  все  тісніше і намагалися дістати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Івашко, билися ще  десятки юних витязів, що  мечами, щитами  і власними тілами затуляли свого  князя від чужинських щабель і списів.

Та сили були  нерівні. Все ріділи і ріділи ряди Володимирових охоронців. Другу  рану  князеві половці нанесли теж списом — у спину, під  праву   лопатку. Він  схитнувся, але в сідлі  утримався, лише перекинув меча  у ліву  руку.

На  валах, біля  Київських воріт, зчинився крик.

— Наші знемагають!

— Князь поранений!

— Допоможімо їм! Допоможімо!

Воєвода Шварн стрімголов скотився з  заборола вниз, скочив на  коня.

— Дружина, за мною! Виручимо князя! Вперед!

Дві  тисячі кінних воїв  вимчали з Переяслава як  вихор і всією своєю залізною силою вдарили на  половців, що  оточили  князя і його  невелику дружину. І прорвали кільце. І вихопили Володимира, живого, але  зраненого списами половецькими. Третій удар, найсильніший,  хтось  із  нападників наніс йому  в груди, і князь упав  на  руки  кмета Івашка.

— Це  смерть моя!  — прошепотів він,  спльовуючи кров’ю.  — Ігор  доконав мене!

Відступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город. Його внесли в  княжі палати, поклали на  ліжко.  Лікарі і знахарі поспішали вже  з полотном, зіллям, мазями. Княгиня  Забава, стримуючи сльози, цілувала його  зблідле обличчя,  гладила густого сплутаного  чуба[79].  В  кутку, стримувані нянями, голосили малі  діти.

А він  прикликав до себе  Шварна і прошепотів, стримуючи  стогін, що  рвався із грудей, і витираючи криваву піну з уст: 1187 року,  не зовсім  видужавши, пішов разом  з князями в новий похід  і в полі тяжко захворів. На похідних носилках привезли його  в Переяслав, де він і помер 18 квітня 1187 року.  Це був хоробрий князь, що багато  сил поклав для захисту  Переяславщини і всієї Русі від степовиків. Літописець після   його  смерті  записав: «І  плакалися по  нім  всі  переяславці, бе  бо любя  дружину... бе бо  князь добр  і крепок на  раті  і мужеством крепко показаяся і всякими добродетелями наполнен. О нім  же Україна много постона...» Це  перша літописна згадка  України.

— Воєводо,  вручаю тобі  долю княгині,  і  дітей моїх, і всього Переяслава... Бийся до останнього, скільки сил  твоїх стане, на  валах!  У поле  не  виїзди і ворога в город  не  впускай!..  Князі виручать нас... Повинні виручити, бо  ми  ж тут і їх захищаємо... На  них  уся  надія наша!.. 

6

А що  ж князь Ігор?

Усі дні після  Каяли він був сам не свій,  мов закам’янілий. Їв,  пив, перев’язував рану, розмовляв, але  і сам  відчував, і всім, хто жив  з ним разом, здавалося, що то не він,  а якийсь інший, мертвий душею чоловік. Видно, там,  на Каялі, йому було  завдано рани не  тільки в руку,  а передовсім у серце, в душу,  і якщо рана на  руці  швидко загоювалася і вже  майже не  турбувала його,  то  душевну рану  кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз’ятрював, розвереджував власним судом  — своєю совістю. Він  звинувачував себе  — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх  співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках   воїв,   що потрапили у половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у