Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.
— Що ж нам робити? — спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.
— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака, Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем’я!
— І як же це зробити? Якими силами?
— А ось як... Мої сини Олег та Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Ярославна з дітьми!..
— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.
— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й на Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!
— Добре! — відгукнувся Ярослав.
— Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов’язок! Ідіть!
3
Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:
— Мамо, я до річки! Поперу білизну! З хати долинув материн голос:
— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!
Вони вже звикли одна одну називати матір’ю і донею і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.
З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.
— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.
— А бабуся пускає?
— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!
Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив’язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!
— Ну йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!
— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.
Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.
Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.
Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.
Сонце підбивалося все вище і вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:
— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!..
Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в’язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовп диму й вогню шугнули в синє небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...
Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.
— Мені страшно!
Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром. А потерплі ноги мов прикипіли до землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.
Жданків голос вивів її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір, Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!
— Мамо! Варю! Тікайте сюди! У леваду! — гукнула вона щосили.
Та її голос розтанув у страшному ґвалті, що охопив усеньке село. Тоді вона кинулася бігти — і враз зупинилась. Хіба встигне? Ген на їхнє подвір’я завертає один чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там діється!.. Невже і мати, і Настуня вже мертві, загинули?
Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає несамовитий крик Варі:
— Дітоньки-и!
Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді він б’є її, мов скотину, ногою в живіт, в’яже сирицею руки...
Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущі, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:
— Мамо-о!
Половці почули той дитячий крик, побачили Любаву і Жданка. Один з них відразу ж метнувся вниз, до річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що звикли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...
Любава зі Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулася від берега. На той бік! В очерети! До лісу! Швидше! Швидше! Тільки там можна сховатися від хижих людоловів!
Яка, одначе, широка ріка! Як поволі пливе човен! А половець уже збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.
Стріла плюхається в воду зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що влучить! Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у дно — раз, другий! Шумить прозора вода,
