Дніпрові пороги - Дмитро Іванович Яворницький
З усіх дев'ятьох порогів тільки один Ненаситецький ніколи не замерзає зимньої доби через надзвичайне течіння води.
Лівий берег Дніпра проти Ненаситця низький, зовсім непоказний і не дає того, що дає правий берег. Правий високий, скелястий берег розгортає перед очима людини надзвичайну картину. Од правого берега одходить і впирається в поріг так звана скеля Манастирко, або Царицина скеля, і коли вилізти на цю скелю і поглянути на поріг, то він ось увесь як на долоні.
Скеля Манастирко відома ще з половини XVI віку. Тут був року 1559 московський воєвода Данило Адашев. З початку цього року цар Іван Грозний одрядив князя Д. І. Вишневецького та воєводу Данила Адашева супроти татар на Крим. У Вишневецького було війська 5000, у Данила Адашева — 8000. Вишневецький побив 250 чоловіка кримців коло міста Озова, а Данило Адашев виплив у гирло Дніпра і відтіля кинувся на Крим. Розгромивши Крим та визволивши велику силу християнських невільників, Адашев повернувся до Дніпра і піднявся вгору супроти течіння води. Кримський хан Девлет-Гирей кинувся був за Адашевим у погоню і настиг його «у мыса Манастырко, проти Ненасытецкого порога», але, не насмілившись стати до бою, подався геть назад.
Того ж таки року 6 травня польський король Сигізмунд-Август писав панам-радам до Вільно: «Князь великий Московский замок будуваты хочеть, на врочиші Манастырыщох, межи замком нашым Черкасы и островом Хортицею».
Року 1561 князь Д. І. Вишневецький писав королеві польському Сигізмунду-Августу, що він прийшов «з землі П'ятигорської на Дніпро і єсть тепер на врочищі Манастирському, от Черкас у тридцятьох милях, б'є чолом королеві, хочучи господареві своєму природженому служити».
Безумовно, «мыс Манастырко, урочище Манастырыща, Манастырське близь острова Хортицы» — це й єсть теперішня скеля Манастирко супроти Ненаситця.
«Відкіля дано таке ім'я цьому рогові, — каже відомий російський академік Василь Зуєв, — невідомо; у простого люду багато славного про нього кажуть. Мені казали насамперед, звичайно, з поваги до цього рогу, що святий Андрій Первозваний, їдучи до Києва, жив на ньому кілька часу, а щоб запевнити в святості цього місця, показують і хрести з червоного шиферу, не місцевого каменю, які часто находять під водою в кам'яних розколинах; показують на камені різні ямки, де буцімто ступав той святий, де готував собі їжу тощо. І справді, такі шиферові хрести знаходять проміж каміннями. Опріч того, варто уваги для природознавця те, що між камінням трапляються також шматки скам'янілого дерева — сосни; чи вони місцеві, чи їх звідкіля принесла вода, дамо волю про те думати іншим, а мені останнє здається більш вірогідним, бо більшої кількості скам'янілих таких дерев тут ще не находили, хоча запорізькі історики й запевняють, що тутешні місця в старовину були порослі лісами».
За народнім переказом, на скелю Манастирко спускалась року 1787 цариця Катерина II, коли їхала з Катеринославу до Херсону. Дуже вразила її велична картина, яка розкрилась перед нею з скелі Манастирко на могутній та грізний поріг. Для цариці, кажуть, на скелі видовбали стіл, скамниці й тарілки, щоб частувати її. Там, де цариця стояла, лишились дві ямки од її ступенів. Тоді, кажуть, царі були твердіші од скель, а тепер скелі стали твердіші од царів. В дійсності цариця Катерина зовсім не була на скелі Манастирко. Правитель Катеринославського намісництва І. М. Сінельніков приймав високу гостю в чудовому дерев'яному палаці, якого він збудував на високому одкритому березі Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. Коли лоцмани почали спускати через Ненаситець всі 80 суден царської флотилії, то цариця сиділа на високому балконі палаца й відтіля з «живим інтересом» слідкувала, як судна, одно за одним, то поринали в шумній, клекотливій воді порога, то несподівано виривались з ревучої безодні його і неслись стрілою на широкий простір. Усі ті ямочки та заглибини, які є на скелі і які зв'язують з іменем цариці, всі вони пороблені для чогось іншого в часи десь дуже далекі од наших часів. Може, що то єсть так звані шліхувадла, в яких людина ще в передісторичні часи вилощувала різне своє кам'яне знаряддя. Такі ж шліхувадла находять і на інших скелях нижче Манастирка.
На правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, зроблений був 1737 року «от россіян ретраншемент с редутами, который занимал 50 десятин».
Року 1741 коло цього Ненаситецького ретраншементу виникло поселення «из малороссийских казаков и крестьян». Року 1776, після скасування Запорізької Січи, одведено було «провиянтмейстеру Синельникову на реке Днепре, при устье р. Вороной по течению ее с левой сторони, 3000 удобной и 1700 неудобной земли». На тій землі Сінельніков заснував село Василівку на ім'я старшого сина свого Василя на лівому боці Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. За межуванням 1779 року, «у полковника Івана Максимовича Синельникова под половиною реки Днепра да речки Вороной сказалось всего земли, способной и неспособной под хлебопашество, с лесами, озерами, песками, бичевниками, дорогами 6442 дес. и 288 кв. саж.; состоящей деревни Васильевки подданых малороссиян мужеского пола 45 и женска 25 душ».
Року 1780 І. М. Сінельнікову пожаловано нові землі на правому березі Дніпра, коло Ненаситецького ретраншементу, 3536 дес. і 750 кв. саж., де він заснував нове село Миколаївку на ім'я другого свого сина Миколи. В тому селі «подданных малороссиян мужска пола 20 душ, женска 15».
Тоді ж таки окремо пожаловано дружині І. М. Сінельнікова, Авдотьї Василівні, народженній Страховій, 3187 дес. і 1075 кв. саж., де засновано «деревню» Військову; там поселено рештки запорізького війська, через що «деревня» й здобула собі таку назву. В ній було «подданных малороссиян мужеского пола 19, женска 13 душ».
Року 1782 І. М. Сінельнікову ще пожаловано землі на лівому боці Дніпра коло Плетеницького лиману, над половинами Дніпровського проливу, річки Конки, над річкою Ушкалкою, всього придатної і непридатної 16 819 дес. 768 кв. саж., де Сінельніков заснував село Іванівку на своє власне ім'я. «В том селе
