Виграй мене - Ольга Манілова

Настя голосно видихає, трохи смішливо, а її тонкі долоні намагаються втримати і яйця, і дерев'яну ємність.

Вона крутить і те, і інше. Ніяково і... глупо. Пальці зісковзують із поверхні яєць, а на її обличчя спадає волосся, бо Настя не здатна стояти на одному місці спокійно.

— Ось зараз, — запевняє вона майже беззвучно, — спочатку перше, потім інше.

Настя намагається розбити шкаралупу яйця об край ємності. Одне дійсно розбивається, тільки падає на плитку, а друге плюхається на дно ємності, але Настя випадково перевертає саму дерев'яну миску.

—На все добре, — безбарвно каже жінка, завбачливо зачиняє двері блискавично, і Настя не встигає добігти до стулки.

— Зачекайте! Це ж просто... Вони випадково впали, одне я розбила. Взагалі можна розбивати яйця ножем і виделкою! І я вмію розбивати яйця, що це за завдання взагалі?

Я спеціально не заважаю її хаотичним діям, бо очевидно, що краще поки що не втручатися. Хоча її голос, що зривається, позбавляє мене терпіння.

У вісімнадцять років епізод подібної відмови точно сприймається надзвичайно гостро. У будь-якому великому місті як мінімум дві-три кулінарні школи. Настю обов'язково візьмуть, і вона й не згадає про ці "курси".

— Думаю, прибирати не варто, адже це була її геніальна ідея, — промовляю я, коли Настя нарешті обертається.  — І, мабуть, я запам'ятаю, що ти досить своєрідно поводишся з яйцями.

Її почервоніле, вже трохи опухле обличчя миготить у мене перед очима, коли Настя з усієї дурі штовхає мене і мчить убік прямо по траві.

Я... недооцінив гостроту її реакції.

Чесно кажучи, я перебуваю під враженням, наскільки сильно і продумано вона мене штовхнула і ще під враженням, наскільки кривими лініями вона вміє бігати.

— Здається, я зловив тебе, — миттєво затискаю її в руках, коли наздоганяю, а Настя просто вибухає.

— Я тебе не просила приходити! — практично гарчить вона і довбає кулаками по моїх плечах. — І приїжджати, везти мене! Іди жартуй в інше місце, в інше, зрозумів!

— Шшш, — намагаюся пригорнутися до м'якого обличчя і мені здається, що вона мене... кусає?

Ще й вдається підняти її голову: бездонні темні очі сповнені сліз, повіки набрякли, шкіра порожевіла. Так дивно, адже Настя не плаче, але виглядає ніби заплаканою.

Можливо, зіроньки, що так і не розбилися, не можуть пролити і однієї-єдиної сльози, якщо хтось її побачить?

— Що ти дивишся на мене так! — кричить вона. — Постійно! Я завтра прийду і спробую ще раз. Зрозуміло? Відпусти мене!

— Ні, — мотаю я головою, та й її обличчя теж змушене рухатися, бо я впираюся в нього.

— Я піду завтра і все вийде! Вона... Що ти дивишся?!

— Добре, підемо завтра. За ніч я тебе дечого навчу.

Я встигаю поцілувати куточок її рота до того, як Настя перетворитися на згусток енергії, який примудряється потрапляти поштовхами буквально в кожну ділянку мого тіла. Ось що значить народитися в хокейній родині!

Намагаюся цапнути хоть щось поцілунком ще раз і ще раз, а вона здавлює мою шию. Хочу її, як ніщо й ніколи не хотів. Вона просто скажена.

— Це минеться, зіронько, — намагаюся не підвищувати голос, — даю тобі слово. В одній школі не взяли, в іншій візьмуть.

— Ти навіщо прийшов зі мною? — гарчить Настя, а злі сльози залишаються непролитими. — Щоб подивитися, так?

— Ти — дурненька, — не витримую я. — Звичайно, я пішов із тобою, ми майже тиждень їхали сюди разом.

— Так, тому що ти знайшов тваринку для розваги, — несподівано тверезим голосом заводить Настя і сама смикає мене на себе. — Я знаю-знаю, чому це ти, Кувалда, раптом тягаєшся за мною, і залишаєшся тут. Я здогадалася, чому ти буквально уникаєш тренувань.