Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

Я не хочу розплющувати очі, мені й так добре. Звідкись долинає пташиний щебет і далекий шум машин, що проїжджають по шосе, сонце гріє голову, залишаючи оманливе відчуття тепла та турботи. Здається, я висипався вже так давно, окрім вчорашньої ночі.

Уся ця затія вже здається мені дурною і позбавленою будь-якого сенсу. Якби я знав, як це насправді, сидіти і не діяти, поки вона знаходиться всього в парі дверей від тебе, то нізащо не погодився б на подібну авантюру. Я думав, чим ближче до неї, тим легше мені буде. Мабуть, помилявся. Диявол, як я хочу до неї... Але я дав собі слово.

Минає година від холодного ранкового душу, коли я, недбалим жестом смикнувши комір сорочки, тягну двері на себе. У коридорі пустка - незважаючи на вже досить пізній ранок, що плавно перетікає в обід, людей немає, наче всі навколо вимерли, хоча я все-таки зустрічаю кілька гостей вже наприкінці коридору.

Я спускаюся сходами, ігноруючи згортаючі за мною голови жінок і навіть чоловіків. Шалено. Шалено хочу побачити її. Я титанічними зусиллями змушую себе пройти повз її номер, безшумно рухаючись закрученими скляними сходами вниз. Фойє зустрічає мене нудним виглядом охоронця, сяючим світлом сріблястих люстр на стелі і милим щебетанням адміністратора, що веде мову про правила готелю і побажання добре відпочити новоприбулому гостю.

- Ранок добрий, - я підходжу до стійки, коли гість відлучається, непомітно йдучи в тінь. - Скажіть, дівчина з тридцять другої сьогодні вже виходила з номера?

Дівчина за стійкою недовірливо зиркає на мене, метнувши погляд до охоронця. Для переконливості я з неохотою розтягую губи в посмішці. Виходить препогано, знаю. На її місці я б нізащо не довірив цю інформацію такому, як я.

– Боюся, вона навіть не приходила. З учорашнього вечора.

Щось застрягає у мене в горлі. Вени заповнює липкий жах та нерозуміння.

- Кім не прийшла ночувати у номер? Моя Кім? - щире потрясіння в моєму голосі змушує дівчину розгублено перезирнутися з охоронцем.

– Як це не приходила? Ви впевнені, що кажете зараз про ту дівчину?

Я все ж таки зменшую тон, чуючи звідкись зверху заглушений стукіт підборів. Щось змушує мене обернути голову.

– Кім! - я з полегшенням видихаю, бо бачу її, як вона спускається сходами вниз. Вся така гарна і сонячна, і з усмішкою на обличчі.

Я жадібно обводжу її поглядом, не замислюючись, підходжу до неї. Від однієї її появи всі погані думки ніби розчинилися, я беру її долоні і посміхаюся, ще сам не уявляючи, що можна сказати.

- Кім, я...

- Мабуть, так буде правильніше, - її м'який голос обриває мене, щось м'яко прослизає в мою долоню. На мить у мене перехоплює подих, але потім розумію, - це мої ключі.

Я застигаю в шоці, мій голос кудись зникає, а слух наче заглушили. Звідки взявся цей звук, що нагадує глуху трель? У мене дзвонить телефон. У мене дзвонить телефон і коли я розумію це, я з німим докором розриваю наші руки і тягнуся в кишеню, відвернувшись убік.

- Алло, - мій голос сухий і позбавлений почуттів, наче його пропустили крізь вату. - Що-що вона зробила? Гаразд, скоро приїду.

Я з якимось розлюченим почуттям натискаю на відбій. Я відчуваю, як її тепла долоня обережно охоплює моє зап'ястя. Тепер Кім дивиться на мене стривожено.

- Щось трапилося? - Запитує вона своїм мелодійним голосом. Я з непроникним виглядом киваю.

- Олівія побилась з хлопчиком. Викладачка каже, щоб я приїхав забрати її.

Кім тихенько охає, від несподіванки випустивши мою руку. Кілька митей її погляд блукає на моєму обличчі.

- Що ж, тоді їдь, - на обличчі її відсторонена усмішка.

З мене ніби свинцевий лист злетів і я раптом розумію, що все марно. Можливо, я помилився. Можливо, вона справді й близько не відчуває того, що я. Я з досадою відвертаюся, заплющивши очі так, щоб вона не бачила, але вона хапає мене за руку.

- Кейн, стривай.

В її очах - якась недомовленість, її ніжна рука міцно тримає мою. Наші погляди зустрічаються і мені здається, що проникають один в одного трохи глибше, ніж слід. У її - сумніви, якісь таємні думки. Я бачу, як вона хоче висловитись, хоче щось мені пояснити, і вона майже близька до цього. Але в цей момент у мою голову, слух і всі можливі рецептори мозку проникає чужий голос, що на мить перекриває всі звуки приміщення.

- Кім, ти йдеш?

Кімберлі застигає без руху, ніби він її приголомшив не менш сильно, ніж мене. Я бачу, як її очі обережно метнулися за мою спину, з губ злітає невеликий видих і недавній сумнів стирається, поступаючись місцем незручній посмішці. Кімберлі обережно відпускає мою руку.

- Пробач, - зі зніяковілістю і навіть м'якістю каже вона і це останнє, що я чую у свою адресу перед тим, як вона йдет геть. З ним. Звук її підборів віддає луною по приміщенню, створюючи вакуум у моїй голові.

Я обертаю голову і дивлюся їй услід у німому шоці і потрясінні, бачачи, як вона йде до нього, що чекає її біля скляних дверей, по-джентельменськи прочиняючи їх для неї.

І я впізнаю цього чоловіка. З густим русявим волоссям, холодно-сірими очима, який був з камерою в руках... Який підвіз її вчора до мене додому. Він зустрічає її легким поцілунком у щоку, прочиняє перед нею скляні двері готелю, Кімберлі виходить і сідає до нього в машину на переднє сидіння. А потім вони разом їдуть.

***

Господи, чому це довбане світло так ріже очі?

Злісно захлопую піддашок над сидінням, я ковтаю повітря і запускаю пальці у волосся, і щосили вдавлюю в педаль газу.

Чорт, я обіцяв собі!

Я хотів, щоб вона ніколи не дізналася, наскільки я люблю її, тому що така любов схожа на безрозсудне божевілля, від якого я сам в жаху, але вона мабуть, навіть і не здогадується про це. Я не знаю, як вона могла дивитися в мої очі і не бачити в них шиплячі казани пекла, тому що я більш ніж готовий убити цього її дружка, який нахабно забрав її прямо з-під мого носа. І я зараз не жартую. Варто уявити, чим він там займається з Кім, моєю Кім... Я не можу вимовляти це навіть у думках, - мій хребет скручує в морський вузол і дробить сухожилля.