Різні - Anael Crow

І я дозволяю йому тягти себе через вузький лаз. Я втратила усі орієнтири. Життєві орієнтири. Я більше не знаю, як чинити правильно. Більше не розумію, що правда, а що ні. Просто збиваю ноги, тікаючи від погоні. Тому що істоти, які ховаються у стінах, не боги. Бо ми з Хогеном не такі вже й різні, ми можемо стати добрими друзями. Ми розуміємо одне одного і довіряємо одне одному. Ми чуємо і бачимо, якщо вже на те пішло!

Гілка вростає в стовбур, ми завертаємо за ріг, а за нашими спинами чути тупотіння десятків ніг. Але найгірше, мабуть, те, що звук долинає з усіх боків –  з одного деревного відростка, другого,  третього. Дерево життя гуде під нами, сповіщаючи про те, що за нами женеться не одна зграя тварюк. І ми кидаємось до виходу.

– Якщо вони живуть у підземеллі, є надія, що вони побояться виходити назовні, – каже Хоген, і в його словах є частка правди. Я дуже сподіваюся, що він не помиляється.

Подолавши широкий стовбур, ми деремося нагору – у світ, у який дерево пустило невидиме коріння, у наш світ. І ось уже сонячне світло заливає все навколо, а ми з тріпочучими серцями молимося щоб наші легені не розірвало від швидкого бігу. Ми вдихаємо небо, мружимося на сонце та посміхаємося йому у весь рот.

Навколо ні пташиного співу, ні стрекоту комах. Але це зовсім не означає, що довкола панує мертва тиша. Нічого такого. Я чую, як гострі пазурі дряпають камінь. Сотні та сотні гострих пазурів. Як хтось гарчить і завиває, закликаючи одноплемінників продовжити гонитву.

–  Потрібно бігти! –  кричу я і тягну Хогена геть від широкого отвору в землі. Але проблема в тому, що цих дірок навколо безліч, і вже за мить з них починають перти страшні почвари. Їх сотні, можливо, тисячі, і всі вони мчать до нас, оточуючи з різних боків.

Ось що завелося в лісі у неходжених місцях! Це про них розказують оповідачі. Вони не загинули, як багато хто на те сподівався. Що б це не було, їх стало навіть більше. І вони чудово вміють визначати, де знаходяться їхні жертви. А ми не можемо їм протистояти.

Хлопчик і я застигаємо як укопані посеред галявини. Рухатися більше немає куди. Мабуть, нам кінець.

Або не кінець.

У мене ще є дещо про запас. І якщо воно не спрацює, тоді ми точно приречені.

Я вивільняюся з міцної хватки Хогена і відступаю від нього на кілька кроків, щоб він не заважав мені. Не те, щоб я часто вдавалася до подібного способу, просто колись спробувала, і в мене вийшло. Власне, в цьому немає нічого непристойного, але досить інтимний процес. Якби на те моя воля, я воліла б займатися цим подалі від чужих очей і вже точно не в присутності хлопчика. Але так уже вийшло, що думати про скромність зараз зовсім недоречно.

Я стаю спиною до свого супутника і стягую з себе сукню. Широко розводжу руки, закидаю голову, заплющую очі, напружую всі м'язи і... опиняюся в самому центрі щільної хмари туману. Особлива речовина, покликана відлякувати хижаків, сочиться з мого тіла, а вітер розносить на всі боки вкрай неприємний запах. Навіть мала його частка здатна відлякати ведмедя й цілу зграю вовків. Але я гадки не маю, чи подіє цей прийом на істот, у яких немає навіть назви.

Хоген

Я вже подумав, що нам кінець. Але дівчинка виявилася не такою простою. Зовсім не простою. Я вирішив, що Урліс збожеволіла, коли вона роздяглася догола. Мене вчили, що підглядати за дівчатами погано, але я не міг відвести від неї очей. Від її сяючої білої спини та вогняного волосся. Я витріщаюсь, а їй до того наче байдуже. Кров ударяє мені в голову, у скронях гупає: чи то від побаченого, чи то від того, що мене зараз розірвуть на клапті якісь невідомі науці потвори. І я розумію, що навряд чи мені колись доведеться розповідати про те, що я пережив у лісі. Точніше, не пережив.

Але потім стається щось дуже дивне. Дівча ніби огорнув густий туман, і смердить від неї так, як від гнилої свинячої туші, нафаршированої тухлими яйцями. Якби я стояв ближче, то задихнувся б цим жахливим смородом. А їй все дарма.

Зрячі – не примари, ні. Але й не люди. Люди так не можуть. Деякі тварини здатні викидати струмінь отруйної або смердючої рідини, щоб відлякати ворога. Всілякі жаби чи комахи роблять саме так. Але не люди. І розуміння того, що Урліс – не зовсім людина, породжує в моїй душі первісний страх.

Я кашляю і задихаюся, але не можу відвести очей від цієї стрункої та гарної дівчинки. Промені світла заломлюються в хмарі отруйного газу і утворюють семикольорову веселку. У житті не бачив нічого прекраснішого! Та чудовиська з підземелля не поділяють мого захвату. Вони зупиняються, принюхуються, сіпають головами з боку на бік і задкують. Позбавлені зору та слуху, але здатні нюхати, вони відчувають запах смертельної небезпеки. Запах самої смерті. І нам дуже пощастило, що вони бояться за своє життя не менше, ніж ми боїмося за свої.

Істоти відходять. Хтось спускається вниз під землю, але хтось залишається на поверхні. Я боюся ворухнутися, щоб невмисне не привернути їхньої уваги. Інакше вони можуть передумати відступати.

З лісу з'являється тінь. Нестрашна тінь, якої неможна злякатися. На довгих ногах та з гіллястою короною на голові. Мабуть, це лось чи олень. Або щось, чому судилося ними стати – так казала Урліс. Зацікавлена тим, що відбувається на галявині, тінь обережно оминає глибокі провали в землі. Нахиляє голову і з цікавістю заглядає у темну утробу.