Коли вибір лише один - Єва Басіста

- Добрий день, Зоє, - сказав начальник, коли я увійшла.

Микола Валентинович мав абсолютну не таку зовнішність, як у сина. Цей п'ятдесяти річний чоловік міг похизуватися чорним волоссям та темними очима. Зріст у цього чоловіка був не великим - не більше, а ніж сто сімдесят сантиметрів.

- Добрий день, - відповіла я.

- Сідайте, - показав він рукою на стілець, який за мить опинився під мною. Я чекала, що буде далі.

- Ви знаєте чому тут? - запитав він.

Я негативно хитнула головою.

- Вашою роботою незадоволений Іван Миколайович. Він говорить, що ваші звіти не точні.

- Невже? - запитала я, імітуючи в голосі здивування.

- Так.

- І що робити? - запитала, стримуючи свої емоції, адже Іван брехлива свиня. Мої звіти ідеальні. У мене все завжди чітко!

- Він наполягав на вашому звільнені, але ви у нас працюєте тривалий час, та у вас раніше не було жодних проблем. Тому гадаю, що покарання тільки одне - з вас будуть знімати премію, поки Іван Миколайович не буде задоволений вашою роботою.

Ось дурня! Поки він не буде задоволений роботою! Та він завжди буде носом крутити! Яка ж він скотина! Придушила б ідіота!

- Гаразд, я зрозуміла, буду виправлятися, - сказала я спокійно.

- Це, добре. Тоді ви вільні.

Я вийшла з кабінету. Зловила погляд Ліди, яка мені співчувала, а у коридорі перетнулася з Іваном.

- Чого така кисла? - питався він. - Може тобі щось солодкого дати, бо так твоє обличчя сильно скривилося.

- Не чіпай мене,- намагалася тримати в себе руках, але це виходило дуже погано.

- А я хочу, - досі корчив він задоволену пику.

- Ти свого досягнув. Нащо тобі більше? Чи хочеш, щоб мене дійсно звільнили?

- Ти знаєш, чого мені треба...

- Не дочекаєшся, - сказала я та різко пішла геть. Нема чого розмовляти зараз із ним. Це може тільки погіршити ситуацію.