Бездоганна наречена, або Страшний сон проректора - Ольга Обська
Джозеф встиг перед від'їздом до лабораторії обробити мітку маззю, яку прописав йому Ян. І мазь подіяла — зняла біль та печіння. Мітка весь цей час не турбувала, але раптом знову далася взнаки нетривалим, але неприємним поколюванням. Хотілося б зрозуміти, що це означає. Проте час був не надто зручним, щоб концентруватися на відчуттях. На даний момент була і більш нагальна проблема — спека.
— Дьєре Джозефе, а нам з вами пощастило більше, ніж дьєру Ентоні та Тієну, — почала розмірковувати вголос Тереса. — Жарко це ще півбіди, можна зняти верхній одяг. А від холоду нікуди не сховаєшся.
Джозеф був прямо протилежної думки.
— Нічого, побігають, у квача пограють. Вони ж чоловіки. Не пропадуть. Та й двері залишилися з їхнього боку. Вони, напевно, вже вибралися і скоро повернуться сюди з підмогою, щоб звільнити нас.
Навіть якщо двері заклинило, Ентоні знайде спосіб їх розблокувати. Джозеф був у браті впевнений.
— Наше завдання — просто дочекатися їх.
Дочекатись і не перегрітись. Джозеф уже встиг розлучитися з камзолом. Але ним вирішив не обмежуватись. Зняв ще й жилет і залишився в одній сорочці. Прикро, що саме сьогодні він надів сорочку зі щільного матеріалу, хоча досі віддавав перевагу тонкому шовку, який створює відчуття прохолоди.
Тереса наслідувала його приклад — зняла кардиган. Її блуза теж не була легкою. Академічна уніформа шиється з практичних щільних тканин і розрахована на прохолодну осінню та зимову погоду. Без блузи Тересі було б набагато легше перенести спеку. Тоді, щоправда, самому Джозефу загрожував би перегрів. Він тільки уявив, як його гарненька розумна асистентка розстібає ґудзики на блузі, і його тіло миттєво відреагувало підвищенням температури на градус, а то й два.
Ух, скалка! Природжений подразник! Спеціально така зваблива під усіма цими шарами одягу, щоб мучити Джозефа провокаційними думками та розігрівати, коли й так нестерпно спекотно. Краще б його сусідом по теплій половині лабораторії виявився цей її двоюрідний брат. Було б набагато спокійніше.
На щастя, дівчина не робила спроб позбавитися блузи або хоча б розстебнути верхні ґудзики. Мабуть, поки що не відчувала сильного дискомфорту. Але якщо Демон Ваксмелла продовжить робити свою справу, повітря може прогрітися значно сильніше. Тут головне, щоб Тереса менше рухалася, щоб не перегрітися.
Та де там. Їй не сиділося. Вона зіскочила зі стільця зі словами:
— Гарний хлопчику, ходи до мене...
Джозеф трохи злякався, поки не почув продовження фрази.
— …який ти пухнастий, котику. Як тебе звати? — Тереса короткими стрибками на одній нозі наближалася до кота, що сидів на лабораторному столі. — Пушок? Димок?
Кіт зневажливо пирхнув і відвернув морду.
— Ого! Навіть так? — здивовано перепитала Тереса. — Дьєр Арчібальд?
Той зверхньо глянув на Тересу незалежними зеленими очима. Оце так ім’я. Невже вгадала? Хоча чому Джозеф дивується? Вона ж зооменталіст.
— Гарний хлопчик, — повторила Тереса і зробила ще кілька кроків, злегка кульгаючи.
Кіт виявив повну неповагу до дівчини — розвернувся спиною і перестрибнув зі столу на тумбу. Вона кинулася за ним. Куди? Ось тільки бігу з перешкодами з її забитим коліном їй бракувало.
— Тересо, ви зібралися ганятися за котом із хворою ногою? Навіщо він вам?
Джозеф встав між дівчиськом і хвостатим, щоб стримати її запал. Потрібно вгамувати зайця, поки не пізно.
— Хочу підійти до нього ближче для встановлення ментального контакту, — вона спробувала обійти Джозефа.
— Тут і так спекотно. А ви ще скачете, як коник, — посварив він. — Перегрієтесь.
Вона вже була рожевою і захеканою. Але здаватися не збиралася.
— Арчібальд може знати щось корисне. Щось таке, що допоможе нам вибратися звідси.
Що кіт може знати?
Вусатий пройдисвіт несподівано стрибнув на плече Джозефа, ніби прислухався до аргументу Тереси. Її обличчя стало задоволеним.
— Ти мій хороший, — різко потягнулася вона до кота.
Але той блискавично перестрибнув на тумбу, і Тереса замість кота схопила повітря. Не втримавши рівноваги на одній нозі, вона всім тілом навалилася на Джозефа. Він підхопив її, і на якусь мить вона опинилася в його обіймах. Дідько! Він стільки всього встиг відчути... її тихий зойк, гаряче дихання... її маківку, що лоскоче щоку... її медовий запах... і пальці, що інстинктивно зім'яли тканину його сорочки... хвилюючу пружність її тіла... і жар...
Він акуратно відсунув її, борючись із бажанням не робити цього. Універсальний подразник. У Джозефі було напружене все, кожен нерв. Як у цієї дрібної скалки виходить так миттєво виводити його з рівноваги? І хто б сумнівався, мітка знову дала про себе знати, чорти б її вхопили.
— Дьєре Джозефе, вибачте, — Тереса розгублено кліпнула очима.
О, ну хоч якась компенсація за муки — побачити дівчисько розгубленим. Зазвичай ніщо не може вибити її з колії. Вона не зніяковіла, навіть зірвавши з проректора ковдру. Втім, і цього разу впиватись її розгубленістю випало недовго.
— Вибачте, — повторила вона, — але мені треба все-таки спіймати кота... поки ми не потонули.
В її погляд повернулася звична настирливість та впевненість. Джозеф, навпаки, був спантеличений.
— Не потонули?
— Так. Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Це земна мудрість. Моя подруга Валерія із земного світу. А подруга дурного не порадить, чи не так?
Фірмовий логічний ланцюжок Тереси. Погодишся з тим, що друзі дають добрі поради, і автоматично підпишешся на те, що необхідно ловити кота. Аррррр!
— Добре. Потрібен вам кіт — буде вам кіт. Тільки ловитиму його я. А ви сядете на стілець, візьмете в руку аркуш паперу і обмахуватиметеся ним, щоб охолонути.
Джозеф подивився так, щоб дівчина навіть не думала сперечатися. Подіяло. Вона надала обличчю вираз доброчесної студентки і зробила все точно так, як він наказав.